style="font-size:15px;"> – Хвилинку, молодий чоловіче.
Богдан обернувся: це військовий звертався до нього. Заява Богдана і анкета вже були в його руках.
– Колосовський!
– Я вас слухаю.
– Підійдіть сюди.
Богдан знов підійшов до столу.
– Дайте вашу відстрочку.
Військовий, розправивши папірець, поклав його перед собою, прочитав. Після цього мовчки взяв гранчастий олівець і – раз! Товста червона смуга лягла навскіс через увесь бланк відстрочки, потім ще раз навскіс: хрестом.
Колосовський відчув, як гарячі спазми перехоплюють йому горло. Оця несподівана підтримка незнайомої людини, довіра комісара, аж ніби незрозуміла готовність його з першого погляду поручитись за тебе, за все майбутнє твоє життя так вразили Колосовського, що він відчув, як нерви йому здають, і тільки крайнім зусиллям волі стримав себе, щоб не розридатися тут, перед комісією. Бритоголовий в цивільному теж, видно, був з комісаром заодно, бо вже привітно посміхнувся до Колосовського своїми безбарвними, як папір, губами. Здалося навіть, що й ця жінка, яка тільки-но допитувала його крижаним своїм голосом, тепер якось подобрішала, білкуваті красиві очі її ожили, заблищали, і цим новим поглядом вона мовби хотіла сказати: та я тільки так, то я тільки вивіряла тебе, твою стійкість, хотіла дізнатися, наскільки тверде твоє вирішення й бажання…
Отже, ти теж годен!
Вони потиснули йому руку.
Відстрочка його вже лежала на самій горі таких самих відстрочок, міцно, назавжди перекреслених навхрест товстим червоним олівцем.
Будуть окопи. Будуть атаки. Будуть ночі в пожежах і дні, коли ти по сто разів зазиратимеш смерті у вічі, але ніколи ти не розкаєшся в цьому, не розкаєшся, що в тяжкий для Вітчизни час студентська твоя відстрочка добровільно була покладена на цей райкомівський стіл.
Глава 5
Таня знала, що Богдан пішов до райкому. Не міг він зробити інакше в ці дні, коли на призовних пунктах його ровесники вже перевдягалися у військове.
І добре, що він пішов. Мабуть, тільки одна Таня знала, яким загостреним було в нього те почуття, що повело його сьогодні в райком. Якось він розказував їй – із смішком, напівжартома – про те, як ще підлітком писав був заяву, щоб пустили його в Іспанію воювати з франкістами. І ось твоя Іспанія, Богданчику, сьогодні настає!
Таня не переставала хвилюватись за нього. Чим міг бути для нього райком? Чим це могло скінчитись? І хоч вона розуміла, що зараз, може, отам саме вирішується доля їхнього кохання, може, райком – це кінець їхнім зустрічам і побаченням, що, може, це – страшно й подумати! – вічна, безповоротна розлука а ним, і після того назавжди розійдуться їхні дороги, і ніколи вже не буде їхнього солодкого вимріяного щастя, все ж для неї було б тяжким горем, якби його там забракували, якби він там не пройшов і не був у числі відібраних. Бо, знала, не могло для Богдана бути зараз тяжчого удару за цей. Добре знаючи його натуру, Таня просто не уявляла, як він житиме, коли його одкинуть при відборі в райкомі.
Трагічна історія з батьком – це найболючіша рана його життя.
