– до райдуг, до просторів заміських – тягнуло студентську душу…
Зате літо сьогорічне буде в них незвичайне: вперше проведуть його разом, поїдуть на археологічні розкопки. Багато їхніх студентів роз’їдуться цього літа на розкопки хто в Крим, хто до Кам’яної могили на річці Молочній, де нібито виявлено доісторичні малюнки й печерах первісної людини, а їм, Тані й Богданові, старий професор, знавець Ольвії, запропонував Ольвію, запропонував якраз те, чого їм самим найбільше бажалось. Стародавня Ольвія, що по-нашому значить «щаслива», давно їх цікавить обох, давно їм хочеться досліджувати, розкопувати її, занесену пісками, щоб дізнатись, чому вона загинула, чому люди покинули її. Півтори тисячі років тому місто вирувало життям, до нього від сонячних берегів Еллади прибували кораблі, шумів ринок велелюдний, на стадіонах відбувались спортивні змагання, і на честь переможців місто карбувало декрети на мармурових плитах: «Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, переміг списом і диском…» Архонт – це як голова міськради, і Таня навіть усміхнулась, уявивши, як біжить по стадіону голова міськради в трусах, виборюючи своєму місту першість.
– «Пурфей, син Пурфея…» – імітуючи голос професора, починає урочисто декламувати вона з свого кутка, але Богдан не піддається на її пустощі, не обертається, вона тільки чує від нього:
– Не заважай!
І навіть це їй подобається, коли він отак прикрикує на неї, отой її легкоатлет факультетський, що теж міг би перемагати «списом і диском». Не читається Тані. Все малюється їй степове літо, ольвіиське небо широке, під яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвія, місячні ночі, тихі лимани – все там буде для них, для них…
Несподіваний грюкіт стрясонув двері.
Богдан підвівся здивовано:
– Хто?
І, ще не почувши відповіді, кинувся до забарикадованих дверей.
Запам’ятайте цю мить! Назавжди запам’ятайте цю останню свою студентську аудиторію на третьому поверсі істфаку, де, вдершись крізь забарикадовані двері, застало вас страшне, приголомшливе слово:
– Війна!
Глава 2
Новий Хасан?
Халхин-Гол?
Ні, це, видно, було щось страшніше.
У дверях аудиторії стоїть незграбний, широкоплечий Степура, їхній друг і однокурсник. Ніколи Таня не бачила його таким. Губи бліді, надривно дихає, щось хоче сказати й не може – наче вдавився.
Богдана це лютить.
– Говори ж!
Степура важко видавлює з себе товстими, ніби обвареними губами:
– Бомбили вночі Київ… Севастополь… і ще якісь міста…
– Ти звідки знаєш?
Все місто вже знає, тільки ви оце тут як на острові. Я теж сидів читав, потім вийшов за цигарками, а там уже все місто бурунить. Гучномовці розриваються, людей тисячі на майданах… Так-то, брат Таню, – Степура з гіркотою глянув на дівчину. – Бомби летять… ось
