невблаганну звістку, яка, видно, руйнувала все її родинне щастя…
– Ти йдеш? – почув Степура за собою Богданів голос. – Бо ми з Танею йдемо.
Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумській, в напрямі до свого студентського містечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешкає він у місті, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в знайомий магазин, де раніше брали хліб, але зараз магазин зустрів їх порожнечею: полиці голі, аж гудуть. Розмели. Біля іншого магазину галас, тиснява, люди за чимось товпляться, виявляється, розхапують все, що є, – мило, сірники, сіль…
– Показились вони, чи що? – знизав плечима Духнович.
– Для чого вам, громадянко, стільки солі? – зачепив він жінку, що з пакунками в обох руках саме бігла назустріч.
Ця з вигляду досить інтелігентна городянка враз перетворилась у справжнісіньку бабу-ягу.
– Що ти в цьому розумієш, чистоплюю? – крикнула, люто ошкірившись на Духновича. – Може, ця сіль, цей брусочок мила дітей моїх від голодної смерті врятують!
І промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що від нього Тані стало аж не по собі, бо і в словах цієї жінки, і в цих її з бою вихоплених пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда – подих голодних харківських зим, вчувалось ще тільки серцем угадане ґоре тих багатостраждальних матерів, знедолених солдаток, що, впряжені в санчата, крізь хуги-завірюхи везтимуть міняти оті мило й сірники по окупованій землі і замерзатимуть з дітьми, заметені снігом при шляхах. Цього ще не було, можливості чогось такого Таня ще і в думках не припускала, і все ж слова незнайомої жінки, яка, видно, немало в своєму житті зазнала, глибоко вразили дівчину, лягли на душу важким передчуттям.
На розі біля магазину господарчих товарів – знов натовп, шарварок, буча. Зсередини приміщення, грубо розштовхуючи людей, силою пробивався, мало не по жіночих головах ішов якийсь гевал, розчервонілий, піт з нього градом, а сам увесь обвішаний шкребками, каструлями, вірьовками різної товщини, навіть круг шиї в нього хомутом обкинуте кільце каната.
Богдан дивився на його вірьовки з презирством, з обуренням.
– Вішатись зібрався?
Гевал, що був, видно, з поріддя звиклих до різних сутичок спекулянтів, глипнув на студента зневажливо:
– Швидше сам когось повішу!
І, перевівши дух, він став ще енергійніше розпихати жінок ліктями, а якусь стареньку зачепив своїми шкребками за хустку і, не озираючись таки стягував їй хустку з голови.
– Куди ти тягнеш? Пусти! Відпусти Хустку порвеш! – волала жінка, а він, не звертаючи уваги на її крик, робив своє, продирався далі.
– Ану стій! Стій! – перепинив його Богдан і, шарпнувшись вперед, міцно вхопив гевала рукою за його снасті. – Чи не міг би ти бути чемнішим, нахабо?
– Від нахаби чую!
Зціпивши зуби, Богдан потяг його до себе і, витягши на просторе, стрясонув за груди,
