Ти ж знаєш порядок?
– Справді, іди вже, Мар'яно, – сказав Лагутін до дівчини і знехотя відсторонив її. – До завтра.
Перед тим як піти, Мар'яна ще раз наблизилась до Славика, майнула обличчям біля його обличчя – чи поцілувала, чи щось шепнула йому, а відходячи, так спогорда війнула перед Павлущенком заплетеною косою, що нею аж цьвохнуло його по плечу.
Деякий час він мовчки дивився Мар'яні вслід. Пересвідчившись, що дівчина зникла в темряві, обернувся до Лагутіна.
– Ти ж дивись тут. Прислухайся. Приглядайся.
– Весь – увага, – в голосі Лагутіна забриніли смішливі нотки.
Спартак наблизився до нього впритул, знизив голос до шепоту:
– Є такі дані, що диверсантів нам закидають. Навіть в міліцейську форму переодягнених. Ясно?
– Ясно, – Лагутін перестав посміхатись.
– Особливо туди он дивись, – Спартак насторожливо кивнув у бік цвинтаря, так ніби звідти, з його темної гущавини, вже й справді виповзали, підкрадалися до гуртожитку диверсанти.
Зоставшись один, Славик не міг уже очей відвести від тієї темряви, від хащів цвинтарної зелені за парканом, де вони ще вчора з Мар'яною загоряли, разом готуючись до екзаменів.
Той цвинтар, його густі, задичавлені хащі – улюблене місце студентів. Щовесни та щоліта вони там загоряють, зубрять по кущах конспекти та цілуються або цілими компаніями фотографуються під крилатими ангелами та біля могил своїх славетних предків. Там поховано багато професорів та ректорів університету, серед них байкар Гулак-Артемовський, і академік Багалій, і художник Васильківський, «небесний» Васильківський, якого так любить Лагутін… Минулої весни на кладовищенській волі поміж студентами снували всюди ще й лазаретні халати, бо неподалік був лазарет, і тут цілі дні проводили поранені та обморожені бійці, одужуючи після фінського фронту. З багатьма із них студенти подружилися, один із командирів спробував був навіть відбити в Лагутіна його Мар'яну, але, незважаючи на це, вони з ним розсталися друзями.
І ось тепер в бік цього кладовища, що було таким зручним місцем студентських побачень, уже ти мусиш дивитися з зіркістю вартового, уже мусиш прислухатися до найменшого шелесту в його бузкових хащах, а коли звідти з'явиться раптом, гупнувши через паркан, чиясь підозріла постань, зупини її суворим окликом:
– Хто йде?
Виявиться, що це йде Дробаха Павло, гультяй і заброда, хлопець з Донбасу, з тих, що не бояться ні чорта, ні декана, – колись з таких виходили волоцюги, дуелянти веселі. За цією цвинтарною огорожею цілими ночами пропадав Дробаха, там, серед бузкових заростів та жаливи, буйно розцвітала його невибаглива любов. І війна, здається, нічого не змінила. Звично подолавши паркан, підійшов до Лагутіна, веселий, закудланий, попросив закурити.
– Тут не курять, – сказав Лагутін. – Nо smoking. – І додав: – Мало не бахнув я по тобі.
– Навряд чи поцілив би. А якби й поцілив, то навряд чи пробив би: шкура на мені – будь здоров.
