Ольгу Чепелиху. Мені сказали з вечора, що Чепелисі недобре, ніби занедужала.
Чепелишина хата недалеко з кінця села, на горбочку, над самісеньким Удаєм (Удай – річка, доплив Десни). Вона вже давно не Чепелишина, а внуків її – од найстаршої сестри Уляни Гончарихи. Ольга давно відписала на їх і хату, й ґрунт, і поле, яке там було, аби її годували до самої смерти.
Прихожу.
В дворі тому, як у віночку, чисто-перечисто, хоч покотись…
Під повіткою Ольжин внук, Максим Гончаренко, – чоловік літ так з тридцять, – сидить верхи на стелюзі та вистругує стругом ліскові обручі. Біля його малеча: хлоп'ятко й дві дівчинки – се вже Чепелишині правнуки – граються стружками: нанизують їх, ніби то бублички, та збираються «нести у город».
– Помогай біг, Максиме! – озвався я.
– День добрий, з п'ятницею!
– Майструєш?
– Ет, аби то не сидіть, згорнувши руки. На осінь обручі виготовляю.
– Ониська (се Максимова жінка) дома?
– Нема, десь на лузі з полотнами, – білить… Просимо-ж до хати! Заходьте… спочинете… втомились… Пішки?
– Пішки. Гарний день такий… Бабусю провідать прийшов. Де вона? Чув, що нездужає…
– Ні, в добрий час поговорити, нічого. Дякувати – вибрикує.
– Гаразд. В хаті вона?
– Ні на задвірку. Ось я проведу вас.
– Не треба… я стежечку знаю, аби тільки Циган литок не полатав…
– Нема дома, – Ониська взяла до полотен.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
