– ділити з кимось покуту.
– Ви, отче, справді все знаєте? – спитав я. – Хотілося б мені запитати у вас дещо.
– Запитуй, – сказав байдуже старець.
– Чи не утяжує вас у старості велике знання ваше?
– Бісівське знання утяжує, а богодане ні, – відповів він. – Давай спинимося, брате, захутко ти йдеш.
– А як розрізнити його: бісівське й богодане? – спитав я.
– Сумніву не треба мати, – озвався, віддихавшись, старець.
Ми пішли далі. Єремія простував у напрямку била. Там лежала колода, на якій він любив висиджувати. Весь вільний час бовванів на тій колоді і чи думав, чи подрімував. Я допоміг старцеві опуститися на колоду.
– А чому про таке запитуєш? – спитав він, осяваючи мене зеленим світлом своїх неймовірних очей.
– До мене колись теж прийде старість, – сказав я. – Хочу зустріти її з богоданим знанням.
– Молитися тобі треба більше, – сказав Прозорливий. – Дивлюся на тебе й бачу; дуже тобі молитися треба.
– Чому ж саме мені, отче?
– Гріх ховаєш сокровенний. За цей гріх не карають, але стерегтися його треба, немалий-бо він.
– Що ж це за гріх?
Старий мовчав, тільки дивився на мене й жував губами. Я ж терпляче чекав, витримуючи той його пронизливий погляд.
– На інших ти не подібний, – сказав нарешті Єремія. – Щоб не з'їла люта гординя, до інших уподібнюватися треба.
– Але ж, отче, – сказав я зовсім тихо, – ви самі ні до кого не уподібнюєтеся!..
– Значить, гріх цей і на мені лежить.
Він заплющився і поринув у звичне заціпеніння. Я ж дивився на нього з німим подивом: обличчя його було біле як сніг. Білі вії лежали на білих щоках, і біла борода виростала із зовсім білої шкіри. Довкола світало. Тремке світло розливалося над землею, начебто хто махнув білим плащем, і від того плаща залилася земля світлом. Можливо, був це той-таки купець, що про нього стільки сьогодні говорено, а може, десь поруч виклюнулося з землі безліч білих квітів. З них спурхнули мільйони сніжно-білих метеликів і раптом полинули в небо, в якому почали розчинятися й розтавати, перетворюючись у ефірне, трепетне світло, що ним густо наповнилися хмари. Десь угорі творилося чарівне дійство: плавилася темінь і з'являлася непорочна голубінь.
– Дозволите мені, отче, йти? – спитав я тихо.
Старець хитнув. Я повернувся й пішов. Тоді до мене раптом гукнув той-таки голос, тільки не був, він цього разу рипучий і тремкий:
– Гей, брате Семене!
Я повернувся. Якийсь мимовільний острах раптом омив мені серце. Очі в старця були розплющені і нагадували першу зелень, що пробивається з-під снігу.
– Там до тебе ззаду квітка причепилася, – сказав він, і на вуста його лягла та ж таки, якою він і в церкві всміхався, усмішка. – Це вона, та ж таки – ліпка!
Розділ IV, в якому розповідається про Святошу, колишнього князя чернігівського
