сумно похитував головою.
– Але бог заповідав і любов, – сказав він, дивлячись собі під ноги. – Там, у світі, залишилося багато таких, що любили тебе, князю, і потребували любові твоєї. Відштовхуючи ту любов, чи наближаєшся ти до бога?
– Відштовхую любов марнотну заради любові вічної, – так само хрипко говорив Святоша, і з рота його клубилася сіра пара. – Зрештою, – він хрумкнув зубами, – у світі не тільки любов марнотну я залишив, залишив я там ще більше ненависті: не можна тримати владу без насилля. Не годен я вже того…
Він звів голову, обличчя його було залите яскравим білим світлом і від того здавалося маскою.
– Мені виповіла свій біль жінка твоя, – сказав Петро. – Вона приїздила сюди і хотіла з тобою побачитися, але ти сховався тоді, князю!
– Бо не було чого ятрити давні рани. Жінки швидко забувають свій біль, і не печися з-за того. Більше вона не шукатиме зустрічі зі мною.
– Мені виповіли свій біль діти твої. Вони плачуть і тужать за тобою.
– У дітей коротка пам'ять. Скажи, що батько їхній помер.
– Ти залишив плач неутішний братам своїм…
Святоша іржаво засміявся:
– Брати таємно радіють на відступництво моє. їм залишилася моя волость.
– Так само й бояри твої, котрі служили тобі і гадали, що через тебе стануть великі і славні, зараз, позбавлені твоєї любові, нарікають на тебе.
– Бояри знайдуть утіху в службі іншому князеві.
– Тоді не знайду її я, – сказав Петро і змахнув собі з ока сльозину. – Той, що виростав разом із тобою і кого ти врятував від смерті. Той, з ким завжди ти розділяв думки свої і хто умів тебе слухати.
– Тепер мені нема про що говорити, – звівся з колодки Святоша. – Єдина розмова моя – молитва, а окрім того, не маю я ні до чого слів. Ще я хочу смиренно служити братії своїй хоч би й рубанням дров.
Він знову змахнув сокирою, блиснуло в лезі сонце – колодка від того удару хекнула, але не розкололася.
– Не звик ти, княже, до такої роботи, – сказав, також вставаючи з колодки, Петро. – Варто поберегти тобі здоров'я і не губити плоть безмірною працею й повстримністю. Бог хоче не посту чи праці непосильної, а чутливого й чистого серця.
– Не можна мати в цьому світі чистого й чутливого серця, не відрікшись, – сказав, повернувши залите ясним зимовим сонцем лице, Святоша. – Я добре пізнав його і побачив: несила змінити його одному чоловікові, та й багатьом чи можливо! Змінити можна тільки одежу, а світ як був повен зненависті чи злоби, таким і залишається. Спокій для себе можна знайти тільки через рівновагу духу, відтак і боротьби позбуваєшся, якою палиться світ.
– Світ палиться, бо він живе, – сказав Петро. – Ти правий, князю: велика боротьба в ньому точиться: добро зі злом змагається, темрява із світлом. Що ж було би із тим світлом, коли б усі яснодухі, всі, хто добре чинить, відреклися б від нього? Тьма велика заповнила б цей світ, і не було б їй ні кінця ні краю.
