вони розгортаються під сонцем знову ті самі, і сонце цілує й милує їх, або ще раз читає про все лихо людське і про вади, переступи та злочини. Воно хмурніє й посилає громи з блискавками, і блискавки б’ють дерева, а дощ миє листя, як миють старий пергамен, щоб написати на ньому новим чорнилом палімпсест. Тоді сонце знову цілує листя, милує його, а крізь слова новітні проявляються записи старі…
Руки йому зв’язали назад, крізь зав’язь пропустили мотуза, двоє вартівників взялися за того мотуза: вільними руками тримаючи походні. Червоне нерівне світло стрибало навсібіч, від дому вже ступала процесія всіх його пожильців: попереду з походнею – князь, за ним урочиста й поважна пані Павучиха й Розенрох – лікар ґречно підтримував пані під руку. Позаду – четверо дівчат у тих-таки вечірніх строях, тільки глибокі вирізи на грудях закривалися кошулями, що підтяглися до підборідь і міцно стягувалися стрічечкою. Вони йшли на Олізара холодною, монолітною масою, ступали в лад з князевим поступом: з вежі сходив, б’ючи в тулумбаса, третій вартівник. Четвертий вартівник в’язав йому до шиї петлю, а вчинивши це, відійшов й урочисто завмер. Тулумбасник спустився зі сходів і став біля четвертого вартівника. Похід спинився, і в світлі смолоскипів Олізар вразився з холодної непроникності облич, що світилися до нього. Кругле вусате князеве обличчя було наче грудка криги, Розенрохове – наче кора старого й давнього дерева, Павучишине – неймовірно мале, золоті оченята її поблискували. Дівчата втратили весь свій чар, відслонили губи, й полум’я грало на їхніх завеликих білих зубах.
Олізар хотів щось сказати, але петля натяглася й слова не вийшли з горла. Він захрипів і здригнувся: його пробрало морозом. Потекла хвиля холодом битого вогню, холодом кутого полум’я, холодом узятого завзяття. Це не була ненависть, радше – мертве дихання: так дише на приреченого море й прірва. Олізар начинявся тим настроєм та вогнем; біла туга охопила його, наче скочив йому на груди білий хорт, роздер пазурами і жер його серце, мостячи собі там, у грудях, кубло.
– Дайте слово сказати! – прохрипів Олізар, і петля знову захлеснула горло.
– Дайте йому сказати! – згодився князь.
Петля ослабла, а Олізар задивився кудись по той бік, поверх голів, поверх дому, де місяць обідав солодкою хмарою; здалося йому, що в тій хмарі заплутався й б’ється білий птах, адже йому зовсім не хочеться втопитись у місячному череві.
– Я нікому з вас не вчинив нічого лихого, – сказав Олізар. – Чому ж мене мучите?
– Хіба ви не склали там, на кораблі, присяги на рабство? – спитав, холодно зводячи брови, князь.
– Я склав присягу, але то була присяга під канчуком! – скрикнув Олізар.
– Ми врятували вас від видимої смерті, – сказав князь. – Отож належите нам і маєте жити таким життям, яким живемо ми!
– Але ви ж признали мене своїм гостем, а не бранцем, – сказав Олізар. – І в мене ніхто не запитував, чи я хочу жити вашим життям. Мене не спитали, куди
