ще один великий учитель, – мовив старий, і собі зирнувши на вартівників. – Вільгельм Постель. Вчення цих учителів – найвищий витвір духу. Тільки ми можемо пояснити, що таке Бог. Він захований, пане, – шепотів гарячково Розенрох, – і він, прошу вас, невимовний. Дух вище за будь-яке означення, всілякі слова та образи. Його назва, прошу вас, – ен-соф, так, саме ен-соф, запам’ятайте це високе слово, бо не знайду кращого. Це – ніщо, безмежжя, прошу вас, гляньте-но вгору! Отож, щоб конечно існувати, треба, – Розенрох ще більше стишив голос, а Олізар побачив, що від вежі йде стражник, тоді як другий так само незворушно дивиться у степ, – щоб ен-соф омежив себе. – Розенрох звів брови, вартівник ішов на них несхильно й монотонно. – Звідси й содцимцум, таємниця стягування. Отак, ваша милосте, творяться світи, так створюємося й ми, розумні істоти.
Червона одежа стражника на тлі зеленої трави й поруділих стін була наче розкладений вогонь, і Олізар знову побачив в уяві, як горять щогли на каторзі. То був вогонь звільнення, а цей вогонь на зеленому тлі – мертвий. Олізар відчув стиск у грудях: мертвий вогонь – це брязкіт ланцюгів і червоні кола в очах невільника; мертвий вогонь – це удар бича, який випікає на спині пружку.
– Мені дивно, – сказав він Розенроху. – Тут у вас усе не як в людей. Може, ліпше скажете мені, що твориться в цьому домі і хто вони, його посельці?
– Для цього, пане, треба пізнати науку, яку я вам викладаю. Потрібно пізнати велике світло невимовного, – сказав Розенрох. – Невимовне не змінюється від творення, о ні, прошу вас, можливість виявлятися, тобто бути й для іншого – ось первісна умова того другого. Порожнє місце, що є всередині абсолюту, й твориться від його омеження…
Вартівник уже стояв біля них і важко дивився на Розенроха. Старий скинув на нього оком, лоб у нього зросився потом, очі неспокійно забігали, але він докінчив думку.
– Через це, ваша милосте, – сказав він, – проміння ен-софу творить зриме проміння й еманує.
– Вас кличе князь! – чітко й різко сказав вартівник, і Розенрох наполохано підхопився. Затис під пахвами книги й швидко майнув досередини дому.
Олізар розсміявся. Але обличчя вартівника лишалося похмуре. Він тільки мигцем зирнув на Олізара, розвернувся й повільно пішов назад до вежі, червоно палаючи на земно-зеленому тлі трави.
Олізар звівся на рівні і раптом схвилювався: звідки той вартівник міг знати, стоячи на вежі, що Розенроха кличе до себе князь?
6
Налягла на нього втома – голуба вовняна хустка, якою зав’язано очі. Втома – білий хорт, що біжить порожнім степом, і його пазурі збиті й поламані; біжить він за червоним розтріпаним півнем; півень – гнів наш, дух супротивлення й дух бунтівничий; хустка лагідно покриває очі, наповнює повіки солодким щемом – розладнане тіло просить спочинку. Олізар сидить, покинутий усіма на ґанку, а сили в нього все ще нема.
Ступає в сіни: тут четверо дверей, йому знайомі тільки двоє: в його спочивальню і в їдальню. Одні двері ведуть з його опочивальні, а в їдальні також четверо дверей: в одні
