пані, ви нікуди звідси не виїжджаєте, – сказав Олізар. – Це правда?
– Хто може виїхати звідси, пане? Я навіть не знаю такого слова: виїжджати. Хіба може серце виїхати з тіла і чи може рука, відірвавшись від тіла, піти гуляти бозна-де?
Олізар стояв сторопілий. В мозку його почали шугати червоні з білим смуги; еге ж, наче охоплені вогнем вітрила. Вогонь падав на білу тканину і, виїдаючи круглу чорну дірку, танцював. Таких кіл було десятки, і коли два з них з’єднувалося, з’являлася вогниста вісімка, яка незабаром роз’їжджалась у коло одне, широке; вісімки, подумав він, – це схрещені і сплетені запитальні знаки. Йому гуло в голові, щось чорне й холодне підпливало знизу – жах, наче жук, що повзе, роздираючи ніжне червоне тіло, в печеру, щоб закам’яніти там хрестом.
– А що робите ви в цьому домі, пані? – спитав Олізар. – Ви княгиня?
– Що я роблю? – перепитала, тяжко задумавшись, пані Павучиха. – Не знаю, чи вільно мені це казати? Ні, я не княгиня!..
Олізар здригнувся, йому здалося, що в кімнаті є ще хтось третій. Озирнувся: на порозі стояла Гальшка. Була у важкій темній сукні, волосся високо підібрала, а очі палали гнівом.
– Мене прислано дещо у вас спитати, пане, – сказала вона, важко дихаючи й кидаючи на Павучиху лихим поглядом.
Пані Павучиха, побачивши її, злякано позадкувала, а за хвилю з хряскотом зачинила за собою внутрішні двері покою.
– Де ви сьогодні вечерятимете, пане? – спитала Гальшка, все ще важко й сердито дихаючи. – Чи вийдете на вечерю, чи, може, повечеряєте зі мною й моїми сестрами?
– А це можна? – спитав Олізар. – Наскільки я розумію стосунки, що складаються в цьому домі…
– Гаразд, ви повечеряєте зі мною й моїми сестрами, – сказала Гальшка. – Ми залюбки складемо з вами молоде товариство, бо ці старі, не вам це казати, нестерпно нудні.
– До вас я відчуваю довіру, панно, – гаряче сказав Олізар.
Гальшка сіла на услон і всміхнулася легко й невимушено.
– Вас лякала пані Павучиха. Вона давно не при розумі, пане, і я не радила б слухати її патякання. Нам любо мати вас гостем! – вона всміхнулася так поважно, що Олізар подумав: перед ним не дівчина, а жінка.
Була гарна тією великою, ясною красою, що от-от має перетворитись на лід. Лід чи іній, а може, чудові візерунки на оболоні, а може, в холодну зимову хмарку, облиту сонцем, але без струмкого тепла. Це була краса білого каменю, що його бачив він у Влохах. Вразився тоді на те холодне диво. Ні, ця краса, як блискуче біле хутро на морозі, пломеніла чаром, що зводить чоловіка з розуму. Диво, до якого можна простягнути руку й узяти, не перестане бути від того дивом, але в ньому, в душі його, перед великим жертовним вогнем, яким палає в кожному з нас серце, можна спалити червоного півня: найбільший сакрамент людський і найбільша туга чоловіча, коли вісім років жінку бачено тільки вві сні. Диво було і в іншому: вона, оця чудова, холодна й гаряча водночас жінка-дівчина була дивовижно схожа з тією, із снів; дівчина
