помалу Теодор змушений був звикати до всього. Роботи в селі було багато завжди, навіть зимою. Іван поділився з ним своєю давньою мрією: побудувати власну хату.
– Ти невдовзі також оженишся, – говорив брат і, зустрівши здивування Теодора, додав: – Звичайно, женишся. Сам бачиш – хати вже зараз нам не вистачає. А ще Юрко на підході.
Теодор змушений був згодитися з доводами старшого брата, й увесь січень вони возили з лісу колоди. Тепер вони лежали за стодолою і сушилися на поки що скупому зимовому сонці.
З Палазею Панько Теодор зустрічався декілька разів, і ці зустрічі були для нього приємними і багатообіцяючими. В її очах він виглядав людиною освіченою і знатною. Ювілейний хрест придав йому певного шарму, і оскільки у селі нагороджених було лише троє, Теодор виявився поза конкуренцією.
Наступної ж неділі після повернення він пішов до церкви й одразу піднявся на хори.
Життя поволі поверталося у своє русло.
Якось під час Великого посту після відправи Теодор Засмужний зібрався вже було залишити церкву, щоб разом з родиною поїхати додому, як священик попросив його залишитись. Оскільки це було не вперше, Теодор переказав Іванові не чекати його. Додому добереться якось сам. Він почекав, поки Лев Саламон переодягнеться.
– Зайдемо до мене, – запропонував отець і, не чекаючи відповіді, покинув церкву.
Теодорові нічого не залишилося, як крокувати поруч.
У себе вдома на плебанії отець сказав жінці «щось перекусити», а сам, залишивши Теодора самого у великій кімнаті, зайшов у сусідню, звідки з’явився майже одразу ж, в одній лише сутані.
– Сідай, Теодоре! – запропонував він крісло з високою спинкою.
Сам сів на друге. Їх розділяв невеликий дубовий стіл, на якому лежала якась церковна книга, назви якої Теодор не прочитав.
– Я, Теодоре, знаю тебе давно, – говорив Саламон. – І придивляюся до тебе також давно.
– Навіщо? – запитав Засмужний.
– Я хочу знати, хто ти? Чим ти дихаєш?
– Я вас не розумію, отче, – признався Теодор.
– Зараз поясню. Ти служив у війську, у драгунах, нагороджений цісарем. Зрештою, як і я. Скажи, як тобі служилося?
– Нормально…
– Почекай, – зупинив його отець. – Як тобі служилося як русинові? Це дуже тобі допомагало?
Теодор знизав плечима, не так від незнання того, що відповісти, як від того, що він не був готовий саме до цієї розмови.
– А чому?
– Не знаю.
– А задумувався над цим? А треба було.
– Я вас не розумію, отче.
Тим часом їмость Юліана з дочками принесли скоромну їжу. Отець Саламон жестом запросив Теодора пообідати з ним. За обідом розмова продовжилася.
– Можливо, Теодоре, тобі не доводилося зустрічатися з ситуацією, коли тебе обмежували лише через те, що ти русин, коли замість тебе виділяли поляка чи румуна. Я вже не кажу про австрійця
