атику й стиль його творчості – він стає глашатаєм повстанських і разом з тим демократичних ідей.
З 1831 р. живе у Франції, подорожує по Європі та Близькому Сходу. Національно-визвольний рух і його поразка залишається головною темою творчості поета, але паралельно в ній живе інтимна сповідь та надзвичайно проникливі спостереження за почуттями людини в безвихідній, трагічній ситуації. Так поруч з драмами «Кордіан», «Лілля Венеда», «Срібний сон Саломеї», «Мазепа», «Фантазій» з’являються поеми «У Швейцарії», «Батько зачумлених» та ін.
Одним з найвидатніших творінь Словацького є поема «Ангеллі», де показано міжусобиці в патріотично настроєному польському еміграційному елітарному угрупованні, яке нездатне об’єднатися в боротьбі за незалежну Польщу. Ця річ, високо оцінена І. Франком, може трактуватися як певне пророцтво щодо дрібничкової борні між українськими «демократичними вождями» в часи становлення самостійної України в 90-х роках XX ст.
Вся творчість Словацького перейнята ідеєю верховенства духу над матеріальними чинниками в житті людини і в історії народу. Найвищим осягненням політичної лірики Словацького є його «Відповіді на «Псалми майбутності»», де він полемізує із Зиґмунтом Красинським. У цьому творі відчуваємо шевченківську непримиренність з усіма формами несправедливості, особливо тієї, яка існувала в стосунках шляхти з плебсом. Реалістичним твором Словацького є віршований роман «Беньовський», у якому відтворено немало подій з української історії. Українськими мотивами, власне, перенизана вся творчість Словацького. У поемі «Вацлав» геніальний польський поет пророкував «воскресіння» України як самостійної держави.
Творчість Словацького шанована в Україні, його перекладали М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, Г. Кочур, Р. Лубківський, про нього є немало досліджень, але його творчість потребує нового аналізу, вільного від радянських ідеологічних стереотипів.
МАТИ ДО СИНА
Сину! Ти йдеш тепер на життєві дороги,
Тебе там берегти не буде в мене змоги;
Ти йдеш в чужі краї, покинувши родину,
Незнані там тобі серця й звичаї, сину!
Тепер тобі зоря присвітлює щаслива,
Надія на шляху, мов квітка, повна дива,
Але, як почуття остудить вік, по тому,
Як сам себе уздриш в просторі світовому,
Коли тебе, як лист між тлум чужий завіє,
Де почувань твоїх ніхто не зрозуміє, —
Тоді хоч думкою вертайсь на батьківщину,
Згадай свою рідню кохану і єдину,
Згадай той дім, де ти провів літа дитячі,
Згадай братів, сестер та ігрища хлоп’ячі,
Згадай свого отця, що тішиться на небі,
Що з храму вишнього стає тобі в потребі.
Чи твого спогаду не заслужила мати,
Що стільки змушена від всіх розлук страждати?!
Здоровий будь! Тяжка, тяжка життя дорога,
Іди! Візьми собі на добру поміч Бога,
Іди! І пам’ятай, що честь твоя для мене —
Це плата за моє життя трудне й стражденне!
Кременець, 1829 р.
ЯКЩО КОЛИСЬ У ТІЙ МОЇЙ КРАЇНІ
Якщо колись у тій моїй країні,
Де котить Іква хвилі по долині,
Де пасма гір блакитніють під мроком,
А місто дзвонить над шумким потоком,
Де пахнуче конваліями поле
Біжить на скелі, під хати й стодоли,
Як будеш там, душе мойого тіла,
Хоч би ти в плоть з проміння прилетіла,
Побачиш мою тугу, що на скалах,
Мов янгол золотий, незгасний спалах,
Стоїть, і часом місто облітає,
А потім знов епічне, стоїть і сяє.
Повітря, що тебе там зцілить, знаю,
Я лив з грудей своїх для свого краю…
СОНЕТИ
І
Вже північ. Хмура тінь півсвіту накриває,
Та серце ще думкам спочинку не дало,
Догнати хоче мисль те щастя, що пройшло,
Зітхання знов і знов з глибин грудей зринає.
Хоч тіло зморене, а думка, мов крило,
Несе в країну сну, у мріяння безкрає,
І душу іншу в сні моя душа волає,
Жене за видивом, що в безвісті втекло.
Є квітка, що вночі жадає розцвітання,
На місяць дивиться, і квітне, і пахтить,
Допоки не зійде на небі зірка рання.
Є серце, сховане в грудей криваву кліть,
Що плаче ночами, хоч прагне відпочить,
А вдень приховує свої тяжкі страждання.
II
Ледь
