Сонячні кларнети. Павло Тичина

      Закучерявилися хмари.

      Лягла в глибінь блакить…

      О милий друже, – знов недуже —

      О любий брате, – розіп'яте —

      Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.

      Закучерявилися хмари…

      Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть…

      З душі моєї – мов лілеї —

      Ростуть прекрасні – ясні, ясні —

      З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.

      Женуть вітри, мов буйні тури!

      Одбивсь в озерах настрій сонця.

      Снує про давнє дим… Я хочу бути – як забути? —

      Я хочу знову – чорноброву? —

      Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!

      Одбивсь в озерах настрій сонця.

      І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум…

      Сум серце тисне: – сонце! пісне! —

      В душі я ставлю – вас я славлю! —

      В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.

      І сміх, і дзвони, й радість тепла.

      Гаї шумлять —

      Я слухаю.

      Хмарки біжать —

      Милуюся.

      Милуюся-дивуюся,

      Чого душі моїй

      так весело.

      Гей, дзвін гуде —

      Іздалеку.

      Думки пряде —

      Над нивами.

      Над нивами-приливами,

      Купаючи мене,

      мов ластівку.

      Я йду, іду —

      Зворушений.

      Когось все жду —

      Співаючи.

      Співаючи-кохаючи

      Під тихий шепіт трав

      голублячий.

      Щось мріє гай —

      Над річкою.

      Ген неба край —

      Як золото.

      Мов золото – поколото,

      Горить-тремтить ріка,

      як музика.

      Арфами, арфами —

      золотими, голосними обізвалися гаї

      Самодзвонними:

      Йде весна

      Запашна,

      Квітами-перлами

      Закосичена.

      Думами, думами —

      паче море кораблями, переповнилась блакить

      Ніжнотонними:

      Буде бій

      Вогневий!

      Сміх буде, плач буде

      Перламутровий…

      Стану я, гляну я —

      скрізь поточки як дзвіночки, жайворон

      як золотий

      З переливами:

      Йде весна

      Запашна,

      Квітами-перлами

      Закосичена.

      Любая, милая —

      чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай

      Там за нивами:

      Ой одкрий

      Колос вій!

      Сміх буде, плач буде

      Перламутровий…

      Десь надходила весна. – Я сказав їй: ти весна!

      Сизокрилими голубками

      У куточках на вустах

      їй спурхнуло щось усмішками —

      Й потонуло у душі…

      Наливалися жита. – Я сказав їй: золота!

      Гнівно брівоньки зламалися.

      Одвернулася. Пішла.

      Тільки довго оглядалася —

      Мовби кликала: іди!

      Почали тумани йти. – Я сказав: не любиш ти!

      Стала. Глянула. Промовила.

      От і осінь вже прийшла.