>
Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві.
Бачу їхні обличчя живих трупів.
Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.
І я лечу з ними у прірву.
Я чудом остався між живими.
Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.
І чую голос із того світу.
І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер – на вигнанню.
Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів.
І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.
Бо їм ніхто навіть могили не висипав.
Тяжкі спільні терпіння з’єднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.
І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.
І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.
Друже мій! І ти вже не живеш.
Твої кості біліють далеко серед синіх степів України.
Осінній вітер б’є їх.
Холодний дощ умиває їх.
Роса вранці сльозами паде на них.
Ні, я не можу, я не смію мовчати.
І коли я мав силу бодай у мільйонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов’язок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерті.
І скинув з душі тяжкий камінь, який мене давив.
Хай моє скромне оповідання покладеться жалобним вінком квітів на їхню нікому не знану, Богом і людьми забуту могилу!
Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності.
Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полум’ям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові.
І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо ні на хвилю в темряву розпуки, бо
Через сльози і терпіння
Шлях веде до просвітління:
Хто боровся, скутий тьмою,
Тому сонце – мрія мрій.
Поміж небом і землею блукають тисячі й тисячі тіней.
Якби люди з далекого сонячного світу побачили ті тіні й пізнали в них своїх рідних, то збожеволіли би з розпуки.
Але вони їх не побачать, бо ті тіні розвіються, як сонні мари, в безодні буття й ніхто навіть не знатиме, де й коли.
Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський «шлях смерті».
В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців.
По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі.
Ідуть живі трупи людей по трупі природи.
Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення.
І спокійні ці хмари, як німе прокляття, непорушні, мов скелі, невблаганні, як доля.
Понура тьма хмар поклалася гробним каменем на замучені душі.
Земля відцуралася їх.
Вона кликнула їх у ті високі гори, між дикі строми й безвісті, де на кожному кроці чатує смерть.
Відгородила себе від них густими хмарами мряки, яка висить по обох боках гірського хребта і схожа на розбурхане, сіре море, що застигло і скам’яніло.
Чорне море хмар на небі глядить понуро на сіре море хмар над землею.
А всередині між двома морями йдуть тіні по срібло-білому хребті гір.
Вони наче висять між небом і землею.
Між життям і смертю.
Гірський хребет розпустив могутні, розколені, пошарпані й нагі ребра, які місцями тонуть під ногами тіней у сизій млі, то знов виринають із неї і гинуть на крайнебі в чорних хмарах.
І
