Давня казка. Українка Леся

      Промінням грала, сипала квітки,

      Вона летіла хутко, мов стокрила,

      За нею вслід співучії пташки!

      Все ожило, усе загомоніло —

      Зелений шум, веселая луна!

      Співало все, сміялось і бриніло,

      А я лежала хвора й самотна.

      Я думала: «Весна для всіх настала,

      Дарунки, всім несе вона, ясна,

      Для мене тільки дару не придбала,

      Мене забула радісна весна».

      Ні, не забула! У вікно до мене

      Заглянули від яблуні гілки,

      Замиготіло листячко зелене,

      Посипались білесенькі квітки.

      Прилинув вітер, і в тісній хатині

      Він про весняну волю заспівав.

      А з ним прилинули пісні пташині,

      І любий гай свій відгук з ним прислав.

      Моя душа ніколи не забуде

      Того дарунку, що весна дала;

      Весни такої не було й не буде,

      Як та була, що за вікном цвіла.

      Хотіла б я піснею стати

      У сюю хвилину ясну,

      Щоб вільно по світі літати,

      Щоб вітер розносив луну.

      Щоб геть аж під яснії зорі

      Полинути співом дзвінким,

      Упасти на хвилі прозорі,

      Буяти над морем хибким.

      Лунали б тоді мої мрії

      І щастя моє таємне,

      Ясніші, ніж зорі яснії,

      Гучніші, ніж море гучне.

      Може б, хто послухав казки?

      Ось послухайте, панове!

      Тільки вибачте ласкаво,

      Що не все в ній буде нове.

      Та чого там, люди добрі,

      За новинками впадати?

      Може, часом не завадить

      І давніше пригадати.

      Хто нам може розповісти

      Щось таке цілком новеє,

      Щоб ніхто з нас не відмовив:

      «Ет, вже ми чували сеє!»

      Тож, коли хто з вас цікавий,

      Сядь і слухай давню казку,

      А мені коли не лаврів,

      То хоч бубликів дай в’язку.

      Десь, колись, в якійсь країні,

      Де захочете, там буде,

      Бо у казці, та ще в віршах,

      Все можливо, добрі люде.

      Десь, колись, в якійсь країні

      Проживав поет нещасний,

      Тільки мав талан до віршів,

      Не позичений, а власний.

      На обличчі у поета

      Не цвіла урода гожа,

      Хоч не був він теж поганий, —

      От собі – людина божа!

      Той співець – та що робити!

      Видно, правди не сховати,

      Що не був співцем поет наш,

      Бо зовсім не вмів співати.

      Та була у нього пісня

      І дзвінкою, і гучною,

      Бо розходилась по світу

      Стоголосою луною.

      І не був поет самотнім:

      До його малої хати

      Раз у раз ходила молодь

      Пісні-слова вислухати.

      Теє слово всім давало

      То розвагу, то пораду;

      Слухачі співцю за теє

      Ділом скрізь давали раду.