лiт копала, – такi великi викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, – запалимо вiти сосновi та й ходимо; а хiд узенький та низький i дуже трудний. Мiж людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу великого. То, було, як вже їй сили перейметься – упаде по трудах тяжких та тiльки заплаче до бога, то – як зiлля пiд росою – знов одживіє та й знов копа i копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам’ять її свята.
Як вийти з тих печер та стати до сонця, – перед тобою усе тiльки гори крейдянi бiлiють високi, а мiж горами тими узенька рiчка, прозора i глибока, дзюрчить. Прудко бiжить та рiчка гоней iз двадцять, до самої луки зеленої, – по луцi вже тихо i широко розливається i тихо далi лелiє попiд гаями, а там у високих очеретах десь пропадає.
Слобода наша над самою лукою рiчковою, на п’яти горах стоїть крейдяних, осаджена високо у давнi вiки од ворога татарина, щоб нагло не збiг; здалека зоглядали з гiр, ховалися й рятувались. Гори вже тi травою зеленiють, уросли садками густими. Межи бiлих хаток цвiте й вишня рясна, й тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворiтьми темна дрiбнолиста груша, як намет, укриває або гiллястий ясокiр буяє; в березi калина розрослася, повиростали верби. З гiр на воду городи бучнi розвелись. Там-то зiлля, овощу! Там-то цвiту! Там-то стежечок i до води й до сусiди, i до другої. Все то позбiгали, повиходжували легесенькi нiжечки дiвочi.
Наша хата на горi, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги очима скинути.
Як-то часто приходять менi на ум молодi лiта: де що було, як… Вже старуха сива, а пам’ять молода не забулась…
Отсе наша хата стояла на шпилечку… Було, вийду, сяду на призьбi, прислухаюся, придивляюся. Вечiр тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно i тихо лелiє – не ронче; коло кожної хати гомiн чути; там череду вже з пашi женуть, а там пiсень спiвають, а за рiчкою коваль кує… А ось вже й смеркає, небо мерхне i втихає земля, втихає – уже тихо. Нiч обняла. Висипались зорi золотi; зiйшов ясний мiсяць – i все те у прозорiй водi заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий…
Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, i прийняв мене мiй родич до себе, – Павло Булах звали. Його жiнка мене викохала сполом з своєю дочкою; в їх хатi я й зросла, у їх i служити зосталася.
Родич мiй був хазяїн заможний, хлiбороб; шiсть пар волiв у його велося, два плуги орали на хлiб; брав i сiножатей у людей з сторiн. Ходив вiн часом i на Дiн, не щороку, а так, як йому по вигодi, привозив було рибу й спродував людям – хто попросить, а то й собi на споживок iшла. З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував i брав його з собою малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах. Як ходив вiн переймом, то ходив, коли йому пожадається, не поспiшаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по своєму садковi гуляє. Було, як прийде отеє додому, та веселий:
– Жiнко! А та криниця в степу, бiля Роблених Могил, зовсiм засипалася…
Жiнка хоч i не знає, що там за криниця така, а зараз пожалкує звичайненько:
– Отсе, – каже, – шкода ж кринички; i такечки зовсiм-таки засипалася?
– А як ми з батьком покiйним, було, ходимо – що там за вода була у тiй криницi – чиста, як сльоза!
I почне розказувати, як-то було за батька i як тепер настало…
Жiнка в його така була людина добра, така тиха, привiтна, ввiчлива. Я не чула зроду-вiку мого од неї слова гiркого, не чула докору. Та й обличчя в її було таке, наче от вона се тiльки з церкви божої повернулася. Сивенька вже була, а хороша та чепурна, як тая лебедя.
Хазяїн був чоловiк кремезний i норовливий. Любив вiн дуже i жiнку й дочку, та хотiв, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у господарствi, чи так, вiн сам за усе погадає, й помiркує, i предiлить, а жiнцi тiльки скаже, коли треба. Вона ж завсiди, було, погодиться, як вiн схоче; вона усе прийма.
Була в їх дочка Катря… Ся не в матiр зародилася – палка, прудка дiвчина – трудно їй було батеньку коритись. Було, як здвигне старий брови, стисне уста тонкi та блисконе оком своїм чорним – ми вже з панiматкою ледве дишемо, – одна Катря не боїться нiчого: питає його, та розпитує, та суперечить, поки аж батько не покрикне: «годi!» – таким голосом, що й найсмiлiше у свiтi стихне… Пiсля того ще довго у Катрi личко горить i слiзки викочуються з очиць…
Хороша була та Катря. Було, отеє, як убереться – єдиначка, то вже нiчого не жалували для неї, – плахта на їй шовкова, хустка з золотими квiтами, з золотою габою зав’яже, а з правого боку квiточка. Корсет зелений з байки або з сукна. Коса в неї була така, що було й рукою не ссягне, – i кiсникiв не носила, тiльки стрiчка вплетена червона або голуба. Намисто добре; на намистi дукач з камiнням дорогим; черевички на корочках високеньких; сорочка тонесенька, вишивана до самих чохол… Увiйде було вона де гостей людно, – всi помовкнуть i на неї дивляться-задивляються, а вона i всмiхнеться, i засоромиться.
Що то за весела! Що то за шамка була! Родичiв у нас багато: той ожениться,
