Гаврила деревом придавило на шлюзах.
– Падку! Живий?
– Та живий… Але одну ногу на мак потерло. Вуйно Маріє… Я б сама, але знаєте – в мене шестеро душ у хаті… Най Василько цю ніч перебуде у вас, а я до сільради піду, щоб десь хлопця примістили.
Якусь мить Марія стояла непорушно на порозі, а потім ступила до хлопчини, притулила його голівку до подолка.
– Варваро, – сказала тихо. – Не йдіть до сільради. От… побіжіть на пошту в Ослави. То трохи далеко, але побіжіть. І телеграму моїй Анничці дайте… Візьміть цей конверт, тут є адреса. Скажіть, що не приїду, поки Гаврило не видужає. Най ще трохи потерплять. У них там і ясла, і садочки, а в нас цього ще нема…
Старий кіт тихо ластився до бабиної ноги, спав Василько на старому кожусі, сиділа Марія на ослоні, спершись на спаковані бесаги, й шепотіла:
– Прости мені, Анничко, що не одна ти в мене. Ой, не одна, не думай так. Між людьми живемо. А нам, як бачиш, таки трохи легше, ніж іншим…
1964
В дорозі
Мчить автобус широким гостинцем. Півсотні життів у автобусі проходять невеликий проміжок свого шляху. Півсотні життів проносяться повз мене, як придорожні тополі. І не побачу я більше ні цих тополь, ні цих людей.
Життя не їздить тією самою дорогою вдруге.
…У кінці автобуса, на задньому сидінні, – там дуже трясе, і голоси людей мнуться на ресорах, мов горстки льону на терлицях, – в кінці автобуса править теревені якийсь жартун. Він без угаву сипле двозначними дотепами, дівчина-смаглявка відвернулася до вікна і, затуливши долонею губи, ледве стримує сміх; розохочені молодиці ласо позирають на парубка і підкидають словечками, а він не минає нікого, щоб не пришити латки, налиті топленим свинцем очі зухвало поблискують – хтозна, може, парубок і напідпитку.
Поруч з ним сидить стара бабуся. З-під хустки вибились сиві віхті волосся, щоки в неї запалі, очі сухі, а на шиї риб’ячими остями випнулися сухожилля.
– Бабуню, бабко, – не минає дотепник і старої, – фест вас теліпає? То чому не сидите дома, а дзвоните костями по дорогах, гей відданиця ложками на Святий вечір?
Пирснула в кулак смаглявка біля вікна, захоплено глянула на парубка, а він лукаво підморгнув їй і знов до бабусі:
– Чи не на торги, бабко?
– Нє… не на торги, синку, – прошамкала стара. – До дохтора в Новоселицю зуби вставляти їду.
Сміх.
– А без зубів не доживете? Бабуню, та то ж кошти!
– Не знаю, ади, де кошти, а в Новоселиці дохторка задурно робить. Йо… А на той світ, кажеш? Ого… З Богом набутися ніколи не пізно.
Парубкове обличчя враз спохмурніло, і зовсім несподівано він сказав таке, що молодиці йойкнули, а бабуся перехрестилася.
– То як уже підете до того Бога і здибаєтеся з ним на небі, то скажіть йому, що не по-Божому він робить: вас от на світі так довго тримає, а мою Гафійку…
– Свят-свят, – піднесла бабуся три пальці до чола.
– Не
