заради спортивного інтересу, аби той на мить утратив самоконтроль, чи в нього ще залишився той своєрідний педантизм, з яким людина, навіть убиваючи іншу людину, намагається виправдати себе у власних очах. Трапляється і те, й друге. А інколи те й друге одночасно. Гребер спостерігав це не раз.
Росіянин не ворушився. Кров із розбитого носа збігала йому на бороду. Гребер зважував, що б він сам зробив на його місці: кинувся на ворога, ризикуючи бути забитим, чи стерпів би все за кілька зайвих годин, за одну ніч життя? Але так нічого й не вирішив.
Росіянин повільно нахилився і підняв мотику. Штайнбреннер ступив крок назад, готовий вистрелити. Але росіянин не випростався. Він почав знов колупати дно ями. Штайнбреннер ошкірився.
– Лягай униз! – скомандував він.
Росіянин кинув мотику й ліг у яму. Він лежав нерухомо. Кілька кавалків снігу впало на нього, коли Штайнбреннер переступав через могилу.
– Не коротка? – запитав Штайнбреннер Гребера.
– Ні. Райке був невисокий.
Росіянин дивився вгору. Очі його були широко розплющені. Здавалося, в них віддзеркалюється небесна блакить. Від подиху м’яка борода біля рота ворушилася. Штайнбреннер якусь хвилю зачекав, потім звелів:
– Вилазь!
Росіянин вибрався нагору. Мокра земля налипла на його піджак.
– Так, – сказав Штайнбреннер і поглянув на жінку. – А тепер підемо копати могили й для вас. Не обов’язково так глибоко. Байдуже, коли влітку вас пожеруть лисиці.
Був ранній ранок. Тьмяно-червона смуга підперізувала горизонт. Скрипів сніг, уночі знову прихопив морозець. Свіжовикопані могили чорніли.
– Прокляття, – обізвався Зауер. – Знову вони нам підсунули свиню. З якого дива ми повинні цим займатися? Чому не СД? Вони ж спеціалісти спроваджувати на той світ! Чому саме ми? Це вже втретє. Ми ж чесні солдати.
Гребер недбало тримав у руках гвинтівку. Сталь була наче крижана. Він натягнув рукавиці.
– Для СД в тилу вистачає роботи.
Підійшли інші. Лише Штайнбреннер був дуже бадьорий і не виглядав заспано. Його тонка шкіра рожевіла, немов у дитини.
– Послухайте, – промовив він. – Там серед них ота корова. Залиште її для мене.
– Тобто як це для тебе? – запитав Зауер. – Запліднити її ти вже не встигнеш. Про це треба було подумати раніше.
– Він і думав, – уставив Іммерман.
Штайнбреннер обернувся й визвірився:
– А тобі звідки відомо?
– Вона його не пустила.
– Ти, мабуть, страшенно хитрий, еге ж? Якби я захотів оту червону корову, вона б нікуди не ділася.
– А може, й ділася б.
– Годі вам теревенити, – Зауер відкусив шматок жувального тютюну. – Якщо хочеш пристрелити її власноручно, будь ласка. Мені не особливо кортить.
– І мені теж, – додав Гребер.
