дах і розвалений сарай?
Зауер важко зітхнув.
– А нерозбитої вулиці не бачив, здається, цілу вічність.
– Я теж.
– Скоро побачиш. Удома.
– Так, дякувати Богові.
Зауер задивився на відсвіти пожежі.
– Часом отак поглянеш, скільки ми тут у Росії всього познищували, аж страх бере. Як ти гадаєш, що б вони зробили з нами, якби колись прийшли до наших кордонів? Ти коли-небудь над цим задумувався?
– Ні.
– А я задумувався. Моя садиба у Східній Пруссії. Я ще не забув, як у чотирнадцятому році ми змушені були тікати, коли прийшли росіяни. Мені було тоді десять років.
– До кордону ще далеко.
– Це як складеться. Усе може закрутитися з біса швидко. Пригадуєш, як ми просувалися тут на початку?
– Ні. Я тоді був в Африці.
Зауер знову поглянув на північ. Стіна вогню звелася там аж до неба, і долинуло кілька важких вибухів.
– Ти бачиш, що ми робимо? А тепер уяви собі, що одного чудового дня росіяни влаштують таке саме в нас? Що там залишиться?
– Не більше, аніж тут.
– Саме про це я й думаю. Невже ти не розумієш? У голову мимоволі лізуть усякі думки.
– Вони ще не на кордоні. Ти ж позавчора слухав лекцію, на яку нас усіх зганяли. Виявляється, ми тільки скорочуємо свою лінію, щоб створити сприятливі умови для застосування нової таємної зброї.
– Усе то вигадки! Хто тепер, цікаво, в це вірить? Тоді навіщо ж було забиратися так далеко вперед? Ось що я тобі скажу: коли ми дійдемо до своїх кордонів, треба буде укласти мир. Нічого іншого нам не лишається.
– Чому?
– Чоловіче, ти ще питаєш? Щоб вони не зробили з нами того, що ми з ними. Добрав нарешті?
– Так. А що, коли вони не захочуть укладати миру?
– Хто?
– Росіяни.
Зауер здивовано поглянув на Гребера.
– Цього не може бути. Ми їм запропонуємо мир, і вони муситимуть його прийняти. Мир – це мир! Війна одразу закінчиться – і ми врятовані.
– Вони погодяться лише з умовою цілковитої капітуляції. Тоді вони окупують усю Німеччину і ти знову залишишся без своєї садиби. Таке тобі спадало на думку чи ні?
Зауер на мить розгубився.
– Звичайно, спадало, – нарешті відповів він. – Але ж це не те саме. Після укладення миру вони не матимуть права руйнувати. – Він примружив очі й раптом став схожим на хитрого селянина. – У нас усе залишиться ціле. Тільки в інших буде знищене. А колись їм усе-таки доведеться забратися геть.
Гребер не відповів нічого. «Навіщо я знову завів розмову? – думав він. – І не хотів же. Розмовами справі не зарадиш. Скільки за ці роки балакалося-перебалакалося. Кожен товк своє. Розмови стали непотрібні й небезпечні. А оте величезне, грізне й непевне тим часом наближалося –
