Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Це коротке довге життя - Ірина Бондарук страница 1

Це коротке довге життя - Ірина Бондарук

Скачать книгу

нижковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2016

      © Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2016

* * *

      «Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

      Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

      Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

      Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

      Передмова

      Я пишу роман… блукаю серед спогадів своїх та чужих, долями близьких і далеких мені людей, гортаю сторінки не списаного паперу, а людських життів, що про них хочу написати, – бо це сторінки історії моєї країни.

      Пишу роман… намагаюся зрозуміти, за чим так болить серце, чим у сьогоднішній день узиває час такої кричущої бідності, коли єдиною розрадою стало щире спілкування. Мені хочеться знов і знов викликати в своїй пам’яті сучасників, чиї спогади стали моїми. На жаль, тих спогадів уже ніхто, крім мене, не напише. Я шукаю того головного, на чому тримається надія.

      У моїх руках – щоденник мого вітчима, і в ньому заповіт: «Мої нотатки в майбутнє – для тих, хто житиме близько 2000 року й пізніше». А ще: «Ці нотатки мають належати тому, хто успадкував моє прізвище».

      Цього щоденника я перечитувала не раз; його сторінки списані таким дрібним, але чітким почерком, який свідчить про ощадливість, бо майже все його життя папір був дефіцитним. А може, це ще й риса характеру. Я вчитуюся в кожний з рядків, а за ними стоять вітчимові й не викладені ще на папері мої спогади. Його звернення до тих, хто житиме в двадцять першому сторіччі, бентежить і хвилює мене. Хто дізнається про ці спогади, що лежать десь між цінних паперів? Я прошу дозволу в його рідних надрукувати їх. А у відповідь чую:

      – Це ж про нашу сім’ю, і написано таким суржиком.

      – А ви читали ці спогади?

      – Ні.

      Що ж мені з ними робити – з цими аркушиками, на яких – ціле життя? І записав його не історик і не літератор. Те життя годі переказати – у нього можна повірити тільки тоді, коли вчитуєшся в кожне слово. Так, воно справді було – те життя.

      Роки втиснено в рядки… В одному рядку – кілька років. Це доля моєї країни. І в цьому стислому викладі – обов’язок, терпіння, працьовитість і любов. Вітчим бачить людей не в масі, а вирізняє кожну індивідуальність, наділяє своїм сприйняттям кожну особу. Він крізь роки проніс людяність до тих, що її мали, і презирство до негідників.

      Я блукаю серед спогадів, які написала чужа людина, і пам’ятаю все, що було не зі мною. Я переписую ці сторінки, зберігаючи подекуди нелітературні словосполуки; читач їх неодмінно зрозуміє, бо історія народу – це не тільки події, вчинки, факти, а й мова, якою люди говорили. І роблю я це тому, що спогади написав не письменник, який зрозумів епоху й заглибився в чужі страждання, наче в свої, а людина, з якої виливався у світ той подвиг, пережитий, вистражданий і сповнений гідності. І ця гідність була неодмінною умовою життя тої людини. Я не пишу її прізвища: такі спогади могли написати тисячі моїх краян.

      Бажання мого вітчима, щоб у майбутньому хоч хтось заглянув в історію життя звичайної родини, не дає мені спокою. А скільки разів він називав мене дочкою! Скільки разів його поради рятували мене від розпачу, давали силу й надію! І що довше я читаю ті спогади, то більше впевнююся: вони не можуть належати одній родині, бо давно належать історії.

      Я пишу роман… і вперше задумуюся, чи можна це назвати романом. Роман – це щось для читання. А переді мною лежить листування звичайної людини з державними органами. Цей лист і повідомлення справжні, на них справжні прізвища, дати й реєстраційні номери. Це документи, а в них – доля однієї сім’ї… Трьох людей.

      В Прокуратуру Союза ССР

      от гр. Лесовой Марии Ивановны,

      прожив. в пос. Ирпень

      по ул. Ленинградская, 2б

Заявление

      Прошу пересмотреть дело моего мужа Лесового Зиновия Корнеевича,

Скачать книгу