заробіток, ненадійний шматок хліба.
Митько не може отак зразу відкинути свою мрію, однак обов’язок заробляти гроші з дитячих літ, щоб утримати сім’ю, повертає його в реальний світ. Але з фотоапаратом він уже не розлучався ніколи. Той став його постійним супутником. Мінялися марки, та все бачене вкладалось у кілометри фотоплівки – у довгу дорогу його життя.
Тепер він має і гроші, зароблені в оркестрі при клубі МВС… Знову похорони, танці… Узимку в морози давали спирт: «Не пий, трохи в рота візьми, щоб клапан не примерзав».
В оркестрі він уже тенор. На свої гроші він купує фотоапарат, фотоплівки, годинника…
В інтернаті годують добре. На перервах між уроками дають у їдальні по одній ложці кетової ікри й по чайній ложці цукру. Батько платить за його утримання двісті п’ятдесят карбованців на місяць, тимчасом як хлібина коштує триста п’ятдесят. Знову Митько не б’є по кишені своїх батьків.
Хлопець не знає шкільних канікул: пасе корову, порається на городі, поле, підгортає. Під час навчання легше, ніж на канікулах.
У сьомому класі прийшла до них класним керівником молода вчителька, після третього курсу Хараборського педінституту. Весь час вона підкреслювала відстань між собою й учнями, щоразу нагадуючи про те, що вона кандидат у члени партії. І Митько не витримав: коли вона загадала прочитати напам’ять вірш «Мы наш, мы новый мир построим, кто был никем, тот станет всем…», хлопець устав:
– Це не вірш, а революційна пісня. Хай там як, але не можна все зруйнувати, щоб побудувати щось нове. Ось Комсомольськ будують, а тут весь світ!.. А жити де будемо? У наметах?
Що тут почалося? Побігла до директора, звинувачуючи хлопця в контрреволюційній пропаганді й вимагаючи виключити його з школи. Викликали батька – на той час він уже був комендантом Старту й носив галіфе. З ним приїхав приятель – капітан медичної служби. Він намагався заспокоїти батька:
– Ходімо, Іване Тимофійовичу, прочистимо їм мозок.
У кабінеті директора інтернату при зачинених дверях капітан і директор розтлумачили учительці, що ніякої контрреволюції в словах учня не було. Хлопець просто на життя дивиться практичніше за неї. До того ж про нього ось у газеті написано: мовляв, створив учнівський струнний оркестр, прославляє школу, ще й відмінник. На цьому розійшлися.
Звістки, що приходили з України, і лякали, і викликали недовіру. Який голод?.. В Україні?.. Намірялися виїхати додому, щойно закінчиться навчальний рік.
Митько хотів дізнатися правду. Там, в Україні, залишилися його земляки. Невже мруть з голоду його ровесники й малі діти? Відповідь знаходить у розмові з в’язнями: ті дістають найправдивішу інформацію від новоприбулих. Хлопець чує не тільки про голод, а й про даремність цієї жертви для країни. Серед останньої партії – вантажники Одеського порту. Саме від них і дізналися: хліб, що його відібрали в голодних
