style="font-size:15px;"> По приїзді довго шукали приватної садиби, яку можна було б купити, проте на Сталінці за будинки просили до ста тисяч карбованців, і батько став напитувати дім у передмісті, де він після першої втечі з тюрми працював на торфорозробках.
Новокупленому будинкові ніяк не може нарадуватися мама. Хлопців найбільше вабить садок – тридцять дев’ять соток.
До школи Діма прийшов записуватися сам, і те, що в класі були майже самі переростки, його втішило, бо в інтернаті у Комсомольську майже всі були діти. Хлопці з цікавістю прийняли Діму в своє товариство.
Батько влаштувався працювати в заводську пекарню, і полетіла слава про його хліб і булки. Діма бере з собою дві булки, щоб поділитися з однокласниками. Йому, хлопцеві, що пережив сорок сьомий рік не в Україні, а їв ікру ложками в інтернаті КДБ, ніколи не зрозуміти тої святобливості й удячності, з якою товариші брали з його рук хліб.
Під час перерви Діма раптом помітив худу, недоладну дівчину, що сиділа в середньому ряді порожнього класу і, здавалося, не зводила з булки очей. Він переломив булку з маслом надвоє й половину подав їй. І вона взяла, не вагаючись, бо хлопців жест був такий великодушний і щедрий.
Наступного дня, дивлячись, як мама готує йому в школу сніданок, він попросив покласти три булки.
– Навіщо?
– Та він там знайшов собі одну, – засміявся Петро, – в діагоналевій спідниці й кирзових чоботях, ще й голодну. Сама як дошка. Ні спереду, ні ззаду.
– Голодну? – мамин голос на мить затремтів.
Мати взяла булку, що була вже замотана в папір, і вклала всередину смажене яйце.
Відтоді вона вже давала в школу три булки, ні про що не питаючи.
Дівчину звали Іриною.
Ірина звикла до того, що їй доводилося міняти одну школу на другу. Але тільки в цій школі в неї з’явилися справжні подруги, з якими хотілося поділитися чимось потаємним. Щире спілкування потрібне, як окраєць хліба в голод. Вона розуміла, що мама не зможе купити їй ні гарної одежі, ні модельного взуття замість кирзових чобіт. Дівчина ладна була сидіти на самому хлібі, але й на хліб грошей не ставало. Майже всі дівчата приходили до школи пристойно вдягнені. І вона соромилася… Соромилася своєї врем’янки, у якій жила з мамою… Соромилася співати в шкільному хорі на повну силу голосу… Соромилася своєї худорби.
Мама весь час була у відрядженні на польових роботах; ті гроші, що їх вона залишала дочці на харчі, виходили дуже швидко. Ірина брала з них то на хусточку, то на брошку, щоб прикрасити себе, бо дуже хотіла сподобатися тому новачкові, що прийшов до їхньої школи на жовтневі свята. Тож коли під час уроку директор завів його до класу і сказав, що це, мовляв, ваш новий учень, який прибув з Далекого Сходу, Іра зразу подумала: «Оце мій хлопець!» Він був схожий на молодого вчителя – у новому
