але замполіт щоразу заспокоював його:
– А що мені робити?
Скінчивши стажування, Дмитро повернувся до своєї частини, склав екзамени на офіцера запасу і, хоч як його вмовляли залишитись у військовій частині, щоб навчати молодь, поривався додому.
Нарешті в січні 1954 року з Москви надійшов наказ про демобілізацію, і Дмитро вирушив до Києва.
Тільки згадка про знайомство з милою дівчиною затьмарювала його від’їзд. Сіла на серце нічним метеликом, а він боявся її зігнати. Навіть упіймати боявся, щоб не зламати їй крилець.
Одного осіннього вечора Дмитро повертався з книжками для бібліотеки. До аеродрому від станції було кілометрів зо два. Білий туман, залитий зверху місячним сяйвом, перекочувався срібними клубами. Навколо панувала така тиша, що було чути, як з дерев спадає лист. Він не зразу побачив дівчину, що йшла позаду, трохи збоку, намагаючись не відставати. А коли хлопець помітив її, вона попросилася:
– Можна я з вами буду йти. Уже пізно, і я сама трохи боюся.
– Авжеж, можна.
Спочатку Дмитро був пошкодував, що дівчина порушила його усамітнення з місяцем, з туманом, проте вона так удячно зітхнула, а потім цілу дорогу приємно щебетала. Їй було років сімнадцять. Може, трохи більше. Коли він повертався до неї, щоб про щось спитати, то бачив тоненьку постать у білому серпанку. У ній угадувалася ще не розквітла жіночність. Вона була ще дитина.
– Ви не льотчик, а йдете до аеродрому?
– Та ми той аеродром охороняємо.
– А у вас кіно показують?
– Майже щодня.
– А як туди потрапити?
– Та дуже просто. Як стемніє, приходь до ангару. І я там буду, бо відповідаю за це.
– Можна?
А потім дівчина розповіла, що живе з мамою й бабусею в будинку коло аеродрому, що її тато – майор інтендантської служби – сидить у тюрмі й що вона скінчила десять класів.
Дмитро йшов і думав про своє, вона йому не заважала.
Наступного вечора, коли він перед початком сеансу зайшов до «зали», то відразу побачив дівчину. Вона чекала на нього, а побачивши, не підводила очей. Дмитро дивився на русяву голівку з укладеними по-дорослому косами й не відразу відчув, що його серце відчайдушно заколотилося, забилося, наче в клітці. Його спокійне й розважливе серце рвалося з грудей, подаючи йому якийсь сигнал. Після сеансу він пішов провести дівчину додому, бо все ж таки сам її запросив. Так він принаймні виправдовувався перед собою. Цього разу вона всю дорогу мовчала.
За кілька днів Дмитро поїхав з міста в службових справах, а коли, повернувшись, зійшов з поїзда, то поглядом став шукати свою нову знайому на пероні і ще дужче здивувався, коли побачив дівчину на дорозі, що вела від вокзалу.
– Ти що тут робиш?
– Та… – вона махнула рукою і не відповіла, радо всміхаючись.
Вони вдвох знову
