style="font-size:15px;"> – Стара, діставай хутчіше з печі чавун з гарячою водою.
Ларисі постелили нове біле рядно, дали під голову високі подушки, а поряд поклали сповите в полотно немовля. Тоді свекруха почала їй вичитувати:
– Куди ж ти вибігла з хати?
– У хаті було багато людей. Боялася, що тато зайдуть.
А сама не зводила очей з дитини.
– Тата вона боялася, – бурчав дід. – Та він сам у жінки пологи приймав.
Усі стояли навколо неї й дивилися на маленьку дівчинку, на чорні вії, на чорні брівки, на чорняве волоссячко, що виглядало з-під хустинки.
– Вона не наша, хоч і непогана. Чорненька… Та породиста, а ця непородиста, – промовила свекруха.
А Хома дивився на цю непородисту й усім своїм єством відчував, як його душу переповнює любов до цієї крихітки, що її вирвав у смерті з морозу й завірюхи. Дівчинку назвали Наталкою. Він любитиме її все життя.
Під німцями пробули два роки. Коли звільнили Полтаву і в село прийшли наші, хлопців, що служили в поліції, забрали й дали їм по двадцять п’ять років. Хоч як намагались односельці заступитися, довести, що не зі своєї волі хлопці туди пішли, – не допомогло. Одного з них забрали з собою німці. Він утік, а як тікав, був поранений у ноги. Так без ніг у тюрмі й відсидів. А повернувшись, став добрим чоботарем. Та ще багато років кидали в спину його дитині: «Дочка поліцая». І чули від старших: «Мовчіть, ви ж нічого не знаєте. Без них півсела не було б».
Тоді на фронт забрали всіх чоловіків віком від сімнадцяти до сорока років. Пішов на фронт і Сергій. Лариса поїхала до міста: свекор послав закінчувати освіту. Малої Наталочки в місто не дав.
Розділ другий
День Перемоги!.. Його чекали. Здавалося, що без цього чекання зупиниться життя. Жінки вбрались у святкові сорочки, що зберігалися в скринях, і наче помолодшали. Не одна господиня хотіла виміняти ті сорочки, та, подержавши їх у руках, знову старанно ховала в скриню. Серед білого дня збиралися хто біля школи, хто коло крамниці, хто під дубом. Наодинці не залишався ніхто. Усі обнімалися, плакали й дожидали… Дожидали синів, батьків, дожидали тих, на кого вже лежали похоронки і хто пропав безвісти. І потяглися в село його діти. Ішли не шляхом, а навпростець, бо ці останні кілометри перед рідною хатою оберталися на години нетерпіння. Одні бігли, другі пересувалися на милицях, а село стелило їм під ноги стежки, як простягнуті руки, бо земля їх зачекалася. Перше, що бачив кожний, хто повернувся, – дуби, непорушні й спокійні. Скільки разів вони снилися й пригадувалися! І зустрічі під ними, і перші побачення… А ще на пам’ять спливало, як восени збирали жолуді. Довгасті, гладенькі, блискучі плоди, падаючи з дерева, губили свої зелені круглі шапочки і, беззахисні, засипалися в мішки. Потім їх доправляли в лісництво й розсилали по всій країні. Скільки дубів виросло! Повернувся з війни Сергій та відразу поїхав
