В той день я могла б зробити вигляд, що мені усе примарилося. Могла б переконати себе, що це лише гра моєї уяви або безглузда помилка теледіячів. Я б хотіла, аби так насправді й було. Але знала, що все набагато прозаїчніше – він виявився поганцем і нікуди від цього подітися не можна. У мене було тільки два варіанти і я вибрала найоптимальніший для себе.
Тільки чому зараз він не приносить мені очікуваного полегшення?
Андрій Іванович змушує мене медитувати. Він каже, що саме так обрані досягають просвітлення, що саме так я зможу докопатися до глибин власної суті. Тільки для цього потрібен час та старання, а я, як він уже помітив, погана учениця. Тому не покладає на мене особливих надій.
– Лілю, ви готові бути сьогодні зі мною відвертою?
Його голос врізається у мою голову і я підсвідомо стискаюся, готуючись до сеансу чергових відверть. Чесно кажучи, я й сама досі не знаю чи здатна вивернути, мов запраний коттоновий светр, свою душу.
– Напевно, – бекаю я, мов вівця, котру відправляють на бійню.
Я знаю на що чекати, але не знаю чи готова до цього. Хоча, зрештою, навіщо тоді я взагалі тут знаходжуся?
– Скажіть мені, чи планували ви побудувати із ним родину?
Я дивуюся цьому питанню. Хоча ні, не йому, а тому, як воно побудоване – певно, із професійної солідарності він продовжує замовчувати його ім’я, адже бачить, що я ще не готова почути це знову. Він і справді професіонал своєї справи і як би не було мені важко, готовий підтримати мене у цьому. Або хоча б зробити вигляд, що це не так і важливо.
– Я вже навіть вигадала ім’я для нашої дитини… – промовляю я і закриваю очі – принаймні так я не відчуваю себе божевільною.
Мені в черговий раз здається, що все це лише сон. Що це мої схиблені марення, котрі не мають ніякого відношення до реальності. Але вони мають. І продовжують впливати на мене, смикаючи за повідець, міцно затягнутий на серці.
– Кого ви хотіли мати – хлопчика чи дівчинку?
Навіщо йому це знати? У голові лунають спалахи гранат, що розривають мене ізсередини.
– Байдуже, – зізнаюсь я. – Головне, щоб він був схожий на…
– Можете не договорювати, я все розумію. – він хитає головою та пильно дивиться на мене.
Він хоче запитати ще щось. І ще. У нього багато питань. Але він не знає чи варто мені їх задавати і чи здатна я зараз адекватно на них відповісти.
– Ви бачили себе поруч із ним через десять років? Двадцять?
У нього дуже мізерні терміни. Я хотіла прожити із ним усе життя! Невже не до цього прагне кожна любляча людина?
– Звісно, – терпляче відповідаю я, хоча підсвідомо відчуваю некероване бажання втекти звідси.
Інакше, я почну плакати. Зазвичай, я роблю це у безлюдних місцях, де якнайкраще можна відчути поруч подих самотності. Я зариваюся у безодню власних страждань і тону у цьому болоті безвиході
