міських мурів йому було замало.
– Мій могутній друже, – сказав він Енкіду, – у гірському кедровому лісі живе злий велетень Хумбаба. Ходімо вб’ємо його, зрубаємо кедри і позбавимо країну зла.
– Ти хочеш убити Хумбабу? – похитав головою Енкіду. – А чи відомо тобі, до якого нерівного бою ти прагнеш? Я часто блукав зі своїми друзями поблизу лісів Хумбаби. Той ліс простягнувся на шістдесят подвоєних годин шляху. Я ніколи не наважувався зайти туди. Відомо тобі, який у велетня Хумбаби голос? Його голос летить, як буря, над морем і здіймає хвилі, від яких гинуть човни і люди. Цей голос летить, як вихор, над землею, дерева падають, а гори здригаються. Паща Хумбаби вивергає вогонь, а подих сіє смерть. Нерозумно змагатися з ним силою.
– А чи не боїшся ти? – сказав Гільгамеш. – Той, хто здолає Хумбабу, прославить своє ім’я, і пам’ять про нього буде вічною.
– Я не боюся, – оголосив Енкіду, – і не полишу тебе самого в нерівному бою.
Коли настав день розлучатися з Уруком, Гільгамеш звернувся з молитвою до бога Шамаша, покровителя подорожніх. Потім Гільгамеш і Енкіду підперезалися великими мечами, почепили на плечі сагайдаки та луки, взяли до рук сокири. Підготувавшись до бою з велетнем, вони покинули палац. Люди проводжали їх до самих воріт Урука.
Довго йшли Гільгамеш і Енкіду кедровим лісом. Після двадцяти подвійних годин вони підкріпилися, після тридцяти – підшукали місце для ночівлі. Перш ніж лягти спати, викопали колодязь і наповнили чистою водою шкіряний мішок, який прихопили з собою. Гільгамеш приніс холодну воду в жертву богу Шамашу.
Щодня вони долали значно більшу відстань, ніж звичайний мандрівник. Через три дні путі друзі прийшли туди, куди інші люди дісталися б не раніше, як за півтора місяця.
– Я знаю ці місця, – сказав Енкіду, – іноді забрідав сюди зі своїми друзями. Кедровий ліс Хумбаби уже недалеко. Завтра ми зустрінемо його охоронця. Його не можна вразити ні стрілами, ні мечем. Він носить сім сорочок, у яких заховано його безсмертя.
– Не думай про завтрашній день, – порадив Гільгамеш, – почекай, коли сонце покаже нам дорогу.
Гільгамеш ліг і заснув. А Енкіду не міг заснути, оглядав знайомі місця, де блукали нічні тіні. Він не боявся, але йому було сумно, як людині, яка передчуває смерть.
Вони встали вдосвіта і зі зброєю в руках пішли до кедрового лісу. Здалеку вони побачили ворота, які вели до володінь Хумбаби. У воротах стояв охоронець, що його поставив велетень, і вдягав сорочки. Він встиг надягнути лише першу, ще шість лежали перед ним на траві. Охоронець нахилився, щоб підняти другу, але Гільгамеш і Енкіду натягнули луки. Дві стріли з посвистом розітнули повітря і встромилися в груди стража. Охоронець володінь Хумбаби впав мертвий.
– Перше завдання ми виконали, – зрадів Гільгамеш.
Енкіду мовчки відчинив важку браму. Гільгамеш зайшов до кедрового лісу. Енкіду вагався.
– Чому ти вагаєшся, друже? – запитав
