весь час ображає другу. – Вона віддала портрет хлопцеві. – Зніми рамку, Адольфе. Вона з доброго дуба.
– А що ви зробите з тими портретами, що зняли? З Альфонсами і Франко?
– Сховаю в льох. Хтозна, може, вони ще знадобляться.
– У вас, мабуть, не льох, а казка. Тимчасовий мавзолей. Там є ще якісь портрети?
– Певне! Є ще російські – кілька портретів Леніна у картонних рамках, – ану ж колись цих не вистачить. І портрети останнього царя. Залишилися від росіян, що тут повмирали. Один навіть розкішний олійний портрет, намальований з натури, у важкій позолоченій рамі. Він належав пожильцеві, що наклав на себе руки. Є й італійці. Два Гарібальді, три королі і трохи попсований Муссоліні на газетному папері, з тих часів, коли він ще був соціалістом і жив у Цюріху. Він, правда, цінний тільки як рідкість, ніхто не хоче, щоб він висів на стіні.
– А німці теж у вас є?
– Є кілька портретів Маркса, вони найчастіше трапляються. І один Лассаль, один Бебель… А ще груповий портрет – Еберт, Шейдеман, Носке та інші люди. Носке на ньому заляпаний чорнилом. Мені казали, що він став нацистом.
– Це правда. Можете повісити його разом із соціалістом Муссоліні. А з іншого табору нікого з німців не маєте?
– Чому ж, маємо Гінденбурга, кайзера Вільгельма, Бісмарка і… – господиня всміхнулася, – навіть Гітлера в дощовику. Ми непогано вкомплектовані.
– Що? – здивувався Равік. – Гітлера? Звідки він у вас?
– Лишив один гомосексуаліст. Він приїхав сюди тридцять четвертого року, коли в Німеччині вбили Рема та інших. Чогось дуже боявся і весь час молився. Звався Пуці. Потім його забрав із собою один багатий аргентинець. Хочете побачити портрет Гітлера? Він у льоху.
– Не тепер. І не в льоху. Я краще погляну на нього, коли такими портретами будуть обвішані всі номери в готелі.
Господиня пильно глянула на нього.
– Ага. – врешті мовила вона. – Ви хочете сказати, коли вони приїдуть сюди як емігранти?
Борис стояв у вишитій золотом лівреї перед «Шехерезадою». Він відчинив дверці таксі. З машини виліз Равік. Морозов усміхнувся.
– А мені здавалося, що ти не хотів приходити сюди.
– Я й не хотів.
– Це я його присилувала, Борисе. – Кет Гегстрем обняла Морозова. – Хвалити Бога, що я знов із вами!
– У вас російська душа, Катю. Бозна-чому вам судилося народитись у Бостоні. Заходь, Равіку. – Морозов розчинив вхідні двері. – Людина велика у своїх задумах, але слабка в здійсненні їх. У цьому наше лихо і наш чар.
«Шехерезада» була оздоблена як східне шатро. Офіціантами були росіяни в червоних черкесках, а оркестр складався з російських і румунських циганів. Гості сиділи біля столиків на лаві, що тяглася вздовж усієї стіни. В залі було темнувато й досить людно.
– Що ви будете пити, Кет? – спитав Равік.
– Горілку. І нехай грають цигани. З мене досить «Віденського лісу» в ритмі
