період сильними футбольними збірними не вважалися, а збірна Австрії, що колись виблискувала, у післявоєнні роки помітно здала в класі, і частіше дарувала очки суперникам, ніж відбирала їх.
Здавалося б, проблем у радянських футболістів не було і не могло бути. Тим паче, що виріс рівень чемпіонату СРСР з футболу. До тих московських клубів, що традиційно боролися за вищі місця на п’єдесталі пошани, додалися спочатку київське, а потім і тбіліське «Динамо». А в рік початку відбіркового циклу – 1966 – турнірна таблиця Чемпіонату СРСР з футболу набула абсолютно несподіваного вигляду: за підсумками змагання серед призерів не виявилося взагалі жодного клубу з Москви! Чемпіоном стало «Динамо» (Київ), срібло здобули армійці з Ростову-на-Дону, а третє місце посів бакінський «Нафтовик». Але у радянського футболу були традиційно інші проблеми, і не завжди пов’язані з футболом. З одного боку, футболісти збірної Країни Рад були не зовсім простими людьми. Хоч би в тому відношенні, що у них було багато чого, що дозволено було лише вищому партійному керівництву, та і в поведінці вони могли собі дозволити трохи більше, ніж прості будівельники комунізму в окремо взятій країні.
Можливо, саме таке ставлення призвело до появи частих випадків зловживання алкоголем, що траплялися як з середнячками, так і з визнаними лідерами своїх команд. Саме з середини 60-х прийшла до нас спочатку футбольна приказка: «пивка – для ривка, водочки – для обводочки, а потім винця кріпленого – для удару мудреного».
Не останню роль грав і той факт, що футболісти належали до невеликої касти «обраних», які їздили за кордон, їли там, пили і спостерігали чудеса Європи, що оправилася після Другої світової. Те, що бачили футболісти з СРСР, різко контрастувало з «робочою реальністю», пайками, зарплатою ударника соціалістичної праці і почесними грамотами від Партії і Уряду.
А щоб побачене не зароджувало в умах молодих, сильних і незалежних молодих людей бажання розірвати відносини з рідною соціалістичною реальністю, усі вони ходили «під ковпаком». І це був третій момент, що досить сильно впливав на результати футболістів з СРСР: що б вони не робили, їх супроводжував невсипущий контроль «компетентних органів», а якщо його не було помітно, можна було з упевненістю стверджувати – кожен другий доповідав про вчинки кожного першого «куди потрібно».
В результаті – не завжди на поле виходили кращі, не завжди вони були якнайкраще підготовлені, відповідно, далеко не завжди радянську збірну супроводжував успіх. Це анітрохи не радувало високопоставлених уболівальників збірної на чолі з Генеральним секретарем КПРС Леонідом Брежнєвим. Як наслідок – нові «чистки неблагонадійних», заміни і пертурбації, які ніяк не йшли на користь національній команді.
Чи не тому після першого сплеску і перемоги на ЄВРО-60 результати радянських футболістів весь час лише погіршувалися, аж до 1988 року, коли під час Перебудови перша команда країни завоювала срібло на континентальному чемпіонаті, а олімпійська – і взагалі досягла чемпіонства, обігравши у фіналі Бразилію?
Втім, повернемося у рік 1966. Після визнаного «провальним» четвертого місця на Чемпіонаті світу в Англії (до речі, це був кращий результат радянських футболістів за всю історію Мундіалів),
