Чи випадковість, чи судьба така, —Йдучи повз діл, весь од голів строкатий,
Торкнувся враз я одного виска.
79 І дух з плачем гукнув: «Чого штовхати?
Коли ти не з’явився відомстить
За Монтаперті, то чого топтати?»
82 І я: «Мій вчителю, дозволь просить,
Постій, мою послухай просьбу щиру,
Ми потім надолужим кожну мить».
85 Мій вождь погодивсь, я ж сказав блюзніру,
Який брехав гидкіш за всіх собак:
«Хто ти, що поспіль всіх ганьбиш над міру?»
88 «А сам ти хто, – промовив він, – що так
На лиця ти ідеш по Антенорі,
Немов живий ступає на стрімчак?»
91 «А я живий і є, не будеш в горі,
Мабуть, коли, – одвіт мій був такий, —
Уславлю я тебе в земнім просторі».
94 І він: «Якраз я хочу навпаки, —
Йди геть звідсіль; кінчай цю мову кляту;
Не місце тут розводить балачки».
97 Схопив я за потилицю кошлату
Й сказав: «Мені своє ім’я назвеш,
Бо обскубу я голову патлату».
100 А той: «За те, що ти мене скубеш,
Я не скажу, хто я, хай і каліччя,
Хай тисячу разів мене клянеш».
103 Я намотав собі на передпліччя
І висмикнув волосся жмут товстий,
А він із гавкотом ховав обличчя.
106 Коли гукнув хтось: «Бокко, з чого ти?
Хіба не досить щелепами гримать,
А ти ще й гавкаєш? Під три чорти!»
109 Я мовив: «Можеш язика притримать,
Запроданцю! Вернусь – і все повім,
І від ганьби ім’я тобі не вимить!»
112 «Іди, – він мовив, – всім брехать живим,
Не обминай лиш згадкою живою
Цього із язиком його швидким.
115 Він плаче за французькою грошвою,
«Мені там, – скажеш, – стрівся Двера злий,
Де всі корою вкриті льодовою».
118 Про інших зайде мова ще коли, —
Он Джанні Сольданьєр, он Беккерія,
Якому рідні комір розсікли.
121 Тут всі – від Ганелона-лиходія
До того, хто болонцям ключ одніс,
Як пойняла Фаєнцу сонна мрія».
124 Пішли ми, й враз вождю я руку стис,
Уздріли двох, вморожених в крижину, —
З них верхній капшуком на нижнім звис
127 І, як вмирущий з голоду в хлібину,
Несамовито вгризся в місце, де
Із черепа заходить мозок в спину.
130 І не лютіш, помщаючись, Тідей
Пив Меналіппа кров зі скронь гарячу,
Ніж цей впивавсь у вмістище ідей.
133 «О ти, що виявляєш лють звірячу,
Гризучи голову в страшній грозьбі,
Скажи мені, – сказав я, – хай побачу,
136 Чи справедливий ти в своїй злобі.
Хто ти, скажи, й якій ти мстиш мерзоті, —
І в світі дещо я зроблю тобі,
139 Поки не всохне мій язик у роті».
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
1 Піднявши рота від страшної страви
Й волоссям жертви з губ утерши кров,
Цей грішник припинив бенкет кривавий
4 І так почав: «Мене ти хочеш знов
Вернуть у розпач, що пече незгасно
Від
