відомо, що в печерах на високому дніпровському березі живуть не лише добрі гноми, лісовики та саламандри. Ходять чутки, що тут водиться і нечиста сила. Начебто вона лякає пізніх перехожих і водить за ніс стомлених міліціонерів, ставить підніжки лижникам і перевертає санчата в найнебезпечніших місцях. Крім того, подейкують, що теплими травневими ночами, коли місяць уповні, оте чортовиння набирає сили і боронь боже о цій порі потрапити до їхніх лап – залоскочуть до смерті.
Не знаю, що б ви робили у цій ситуації: тремтіли б від страху, кликали б на допомогу чи просто плакали, але професор Чудлик як справжній учений рушив, тобто порачкував, назустріч невідомому.
Було страшно. Гострі камінчики різали долоні й коліна. Але, перемагаючи страх і біль, Чудлик продовжував свій шлях.
Сопіння чулося все ближче і ближче, і нарешті його оксамитова шапочка буцнулась об щось твердо-м’яке. Це «щось» було значно твердішим від клоунських поролонових носиків, що продають у цирку, але й набагато м’якшим від тугого футбольного м’яча.
Обережно обмацуючи свою знахідку, професор намагався з’ясувати, з ким саме звела його доля у темній печері. З кожним рухом серце Чудлика калатало все дужче. Страх і обачність потроху поступалися місцем ще неясному, але радісному передчуттю великого наукового відкриття. Коли обстеження остаточно завершилося, професор ледь чутно прошепотів: «Це просто неймовірно!»
Та результати його «наукового обмацування» свідчили самі за себе. По-перше, знайдене «щось» мало досить великі задні лапи, взуті в теплі домашні капці. По-друге, його хвіст був довгий і досить вгодований. По-третє, по спині й хвосту тягнувся роговий гребінь, подібний до гребеня ігуан – сучасних спадкоємців давніх динозаврів. По-четверте: «щось» мало невелику як на таке тіло голову. Ну, і по-п’яте, воно цупкими лапками притискало до грудей округлої форми предмет, дуже схожий на велике яйце.
Хвилюванню професора не було меж! Аби скоротати час до світанку Чудлик улігся поруч зі своєю знахідкою на солом’яній підстилці, примостивши голову на кулак.
Він зовсім не хотів спати! Це вийшло якось само собою. Адже люди похилого віку іноді люблять засинати у найнепридатніших для цього місцях – у трамваї, у театрі, або ж на врученні нагород… – та ще й при цьому голосно хропти…
Однак невдовзі професора розбудило чиєсь позіхання і плямкання: «Мц-а, мц-а-а!». Спершу Чудлик просто лежав і дивився на яскраву пляму світла перед собою. Сонячний промінь, пробившись крізь корені могутнього каштана, проникав у печеру, щільно встелену соломою із розкиданими по ній коштовними камінцями – рубінами, смарагдами, сапфірами та аметистами. Відбиваючись у їхніх кольорових гранях, промінь заливав печеру веселим мерехтливим світлом.
Аж ось за спиною хтось знову голосно позіхнув, Чудлик обернувся і побачив те, про що мріяв довгі роки, – у сяйві кольорових сонячних плям, затишно підгорнувши під себе соломку, спала мама Клумба, притискаючи до грудей велетенську писанку.
Прадавня легенда про квітозавра виявилася чистісінькою правдою!
