одому пілотові від захвату сперло дихання – сьогодні він ще раз продемонстрував свій «почерк».
– Вражий син, – говорить з захопленням командир ескадрильї, спостерігаючи за польотом учня. – Грається з небом як з коханкою. І це на важкому Су-17.
Він піде назустріч Олександрові, коли той віртуозно посадить літак і уже стримано скаже:
– Молодчина. Молодчина, чорт забери. Чиста робота.
– Дякую, – льотчик трохи збентежився. Зараз він почуває себе як після першого поцілунку. – Знаєте, мені це страшно подобається, – говорить якось винувато і дивиться у небо – а в погляді здивування: невже я й справді літаю там? Потім глянув на командира і трішки похвастався. Так, по дитячому. – Відчуваю у собі таку силу, – і стиснув кулаки. – Таку силу, що здатен гори перевернути.
Дивний цей Олександр, подумав командир. Коли у небі, то носиться там, як сам Сатана, коли ж розмовляєш з ним, то він сором’язливий, як дівчина. А вголос сказав:
– Небо – стихія. Материк особливий… І для особливих.
– Здається, я починаю у це вірити.
– То й добре, але вірити мало. Треба розуміти. – Командир обняв свого підлеглого за плечі, чого не дозволяв собі ніколи, і вони пішли до медичного пункту.
Усі показники в нормі. Здоров’я – хоч у космос відправляй, про що, не без задоволення, доповів полковий терапевт.
Вони прямували алеєю. Командир і підлеглий, учитель і учень. Капітан Олександр Миколайович Коломієць та майор Ростислав Модестович Нечай. Обох переповнювала якась незрозуміла радість. Синє небо, зелене шатро каштанів, квітковий килим і – їхня тиха розмова. Так. Ні про що.
Згодом учитель сказав:
– До нас центр прислав артистів.
– Я не люблю артистів, – признався учень. – Вони намагаються зруйнувати мою уяву про світ.
– На цей раз приїхали справжні. Як мені відрекомендували, гарний квартет. Виконують класику.
– Тоді інша справа. Хоча зараз я з задоволенням пірнув би у море.
– Потерпи трохи. На море поїдемо разом.
– Коли? – зрадів Олександр.
– Та, може, уже через тиждень.
– Гоп-га! – затанцював льотчик. – Море, гори, – це прекрасно.
– А я люблю степ. Наш український степ. З могилами, з балками, зарослими глодом і шипшиною, з жайворонками.
– Я теж люблю степ, та признаюся вам, що найбільшу насолоду отримую, коли у небі. Коли відчуваю могуття моторів.
Ростислав Модестович помовчав, а потім тихо:
– Таке і я спочатку відчував. Більше – коли я сідав у свого Су, то порівнював його могутність з могутністю армій Цезаря, Олександра Македонського, Наполеона. Та у моїй одній руці було сили більше, ніж у всіх цих армій разом взятих. А одним натиском пальця я міг зробити руйнування, яке перевершило б руйнування, що вони зробили усі разом. Тому, дорогий Олександре, за гулом моторів я чую інше: потворний свист бомб. І навіть відчуваю запах смерті.
– Я над цим не думав. Свист бомб чув хіба що по телевізору. Враження неприємне, але коли ти розлігся на дивані, то розумієш – усе це не більше, як споглядання.
– Чуже горе – чуже.
– Так. І нічого ми не змінимо.
– Ну… у мене думка інша. Людина відповідає за все, що діється на світі.
– І що, я винен, що десь там умирає з голоду якийсь африканець?
– Винен.
– Ростиславе Модестовичу, ви мене дивуєте.
– Добре, коли людина ще вміє дивуватись.
– Ви, бува, не спілкуєтесь з дисидентами, з тими відщепенцями.
– Серед льотчиків їх нема. Хоча, мені довелося порозмовляти з одним, як ти кажеш, «відщепенцем». Дуже розумна людина. Правда, тоді він ще не був «відщепенцем».
– Хто це такий?
– Академік Андрій Сахаров.
Олександр зупинився.
– Той, хто водневу бомбу…
– Той.
Тепер вони мовчали. Ішли повільно і мовчали. Згодом Олександр сказав:
– Чоловік повинен робити щось значне. Я обрав – літати.
– Світ нині, синку, дуже складний. Не виключено, що скоро тобі доведеться робити «щось значне», як ти кажеш, але воно тобі радості не принесе.
– Що ви маєте на увазі?
– Що тобі доведеться скидати бомби.
– Ви мене вчили захищати Батьківщину. Надіюся, їх
