втішив себе тим, що ще матиме час, щоби себе показати.
Спускаючись у метро, хлопець перевірив, чи на місці диктофон, редакційне посвідчення і паспорт, похапцем розгорнув прес-анонс, отриманий від секретарки, й прочитав: «Презентація Державної програми детінізації економіки».
Євген відшукав потрібний йому третій під’їзд урядового будинку. Як і решта під’їздів, він посилено охоронявся міліцією.
Усередині було порожньо й лунко. Державні службовці не мають звички гасати коридорами, як журналісти в редакціях, сидіти на підвіконнях із сигаретами й філіжанками, теревенити поза кабінетами. Кабмін – це навіть не парламент, де на кожному квадратному метрі залу засідань, фойє і навіть на кожній сходинці за бажання можна «нарити» тонну словесної руди, з якої згодом, імовірно, і виплавиться крихітна крупинка чогось путнього. Роботу уряду в нас розуміють як діяльність у режимі надсекретності. Дістати звідси офіційну інформацію можна лише з вищого дозволу, а говорити з журналістами має право тільки перша особа в міністерстві.
Але цього разу з пресою спілкувався всього-навсього заступник міністра пан Шило. Мабуть, отримав дозвіл з огляду на «несерйозність» теми. Хоча народні депутати час від часу своїми емоційними виступами привертали увагу суспільства до проблем тіньової економіки і легалізації капіталу, насправді навряд чи хтось із них вірив, що такі заходи почнуть здійснювати. Швидше за все, це був такий собі піар-захід на догоду світовим фінансовим інституціям, що трусили український уряд, мов грушу. Можна було сміливо й абсолютно без наслідків скільки завгодно розводитися на предмет «прозорості грошових потоків».
Євген зацікавлено оглянув конференц-залу і побачив з десяток акредитованих колег. На сенсаційні новини вочевидь ніхто не розраховував. Спостерігався такий собі розрив поколінь – або геть зелені, як він сам, кореспонденти, або поважні експерти, які багато років вправлялися в красному письменстві на тему «економіки розвинутого соціалізму». Зрозуміло: всі журналісти більш-менш працездатного віку подалися геть зі злиденних редакцій – куди завгодно й ким завгодно, аби прогодувати родину. Лише такі, як Євген, мабуть, ще здатні, завмираючи від почуття власної значущості, споглядати високого посадовця і приймати на віру його стандартні промови.
Перед паном Шило вишукався частокіл із мікрофонів.
– Приховування доходів набуло масштабів, що перевершують припустимий рівень нормального розвитку економіки, – зафіксували диктофони першу заготовану зарані фразу.
Григорій Шило безперестанку поправляв окуляри лівою рукою, а правою підносив до них папірець з текстом, ніби отримав презентаційну теку лише за півгодини до заходу. Решта учасників з боку уряду – науковці та експерти – доволі напружено оглядали аудиторію. Євген знову озирнувся. Старші колеги майже нічого не занотовували.
– У разі, якщо тіньовий сектор складає тридцять відсотків будь-якої економіки, він набуває здатності до самовідтворення і надзвичайно сильно
