а саме: таке собі домашнє божество на ім’я Віра Терентіївна. Ця зморшкувата фарбована блондинка в стилі Марлен Дітрих була різкою, як оцет, і діловою, як чиновник рейху. Віра Козуб осіла в «Пресі України» з часів розквіту партійної демагогії сімдесятих. Значилася як завідувачка відділу, однак головним її завданням було відбиватися від судових позовів, якими закидали «Мою Україну».
Відведений для Козуб кабінет, завалений різноманітним мотлохом, нагадував зарослу мохом і обплетену плющем печеру. З розвалених шаф тут звисали пагони в’юнких кімнатних рослин, цвіт яких залишав на паперах ядучий пилок упереміш із попелом сигарет, котрих Віра Терентіївна викурювала неймовірну кількість. На вицвілих і де-не-де облуплених стінах теліпалися старі календарі та картинки з котами. Здавалося, в цій норі животіє притрушена нафталіном карга, яку вже не варто сприймати серйозно. Але враження виявилося оманливим. Насправді в цьому кабінеті вирувало життя. Це був редакційний відділ безпеки, оборони і мобілізації. Тут зберігались усі підшивки «Моєї України» разом із внутрішньою документацією, якої не здавали в міський архів, та новітнім офіційним листуванням. Схованкою для особливо важливих паперів слугував старовинний сейф. Щоправда, в ньому тримали ще й цукор для редакційного чаювання, але про цей стратегічний запас господиня кабінету давно забула.
Незважаючи на дисгармонійний інтер’єр, дивна кімната для декого правила за приміщення для релаксації. На розхитаній тумбочці тут височіла старезна пальма, а на підвіконні підстрибували горобці, яких жінка годувала з руки. Тут-таки в коробках з-під усякої всячини вона вирощувала розсаду помідорів для своєї дачі, а ще – тримала горнятко із смаженим соняшниковим насінням. Така собі оаза в центрі метушливої редакції, де багато хто полюбляв теревенити з Вірою Терентіївною, а заразом і лузати насіннячко задурно. У свої шістдесят з гаком років Козуб у редакції відігравала роль соціального психолога, референта і хрещеної матері цілком дорослого синочка, сорокап’ятирічного Дмитра Чорняти. Інколи вона підгодовувала його рештками свого домашнього бутерброда, а крихти вже діставалися горобчикам. Та одним з найважливіших обов’язків реліктової пані були функції своєрідного ВТК. Якщо Віра Терентіївна після двох-трьох тижнів із дня працевлаштування новачка виголошувала щодо нього свій негативний вердикт, бідолаху негайно звільняли без жодних пояснень.
Система найму в редакції була проста, як у добу феодалізму. Єдиним діячем так званої профспілкової організації, котру після тривалої летаргії ніхто не хотів очолювати, призначили сварливу друкарку Зою, а журналістський осередок ще за часів царя Панька очолила пані Козуб. У неї на цій громадській посаді не було конкурентів, якщо не брати до уваги самого редактора. Валерію Каперс цей статус не цікавив, а Марія Петрівна з відділу листів, мовчазна, як чорниця, й така само покірлива, не сміла б і мріяти про подібне піднесення. За всі
