Лисичка, розповів їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить:
— Та не може того бути, чоловіче, аби такий великий Вовк та вліз в оцей мішок!
— Але ж правда! — крикнув Вовк.
— Ні, нізащо не повірю! — уперлася на своєму Лисичка. Як уже чоловік не клявся, як Вовчик не присягався, ні та й ні!
— Не можу цьому повірити, хіба наочно мені покажете, як це було.
— Що ж, це можна, — сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка.
— Ось бач, як це було! — сказав Вовк і встромив голову в мішок.
— Як-то, ти хіба тільки голову встромив? — спитала Лисиця.
Вовк уліз у мішок увесь.
— Ну, чоловіче, — промовила Лисиця, — тепер покажи мені, як ти його зав'язував?
Чоловік зав'язав.
— Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотиш?
Чоловікові не треба було цього двічі казати. Як замахне ціпом, як почне лупцювати по мішку. А Лисиця ще й примовляє:
— Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав? Чоловік перевернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові — та й забив його на смерть.
— Ну, чоловіче, — мовить Лисиця, — я тебе врятувала від смерті. Що ж ти мені за це подаруєш?
— Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.
— Добре.
Пішла Лисичка-сестричка з чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок, почав ловити курей, коли його жінка надходить.
— А що це ти, чоловіче, робиш?
Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої біди врятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв плату.
— Добре, що ти живий та здоровий, — мовить жінка. — А щоб Лисиці давати курей, на це я ніколи згоди не дам. Краще ти всади у мішок двох наших собачок — Лиска й Рябка та й дай Лисиці.
Подумав, подумав чоловік та й дослухав жінки. Посадив собак у мішок, виніс за ворота та й мовить:
— На ж тобі, Лисичко-сестричко, оцей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв'язуй біля села, щоб не розлетілися!
Взяла Лисичка мішок, несе, тягне, тягне, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:
«Дай загляну лишень, скільки там тих курей у мішку?»
Розв'язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як вискочать Лиско та Рябко та за Лисицею. Лисиця тікала щосили, ледве вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переляку, почала сама з собою розмовляти:
— Ви, мої оченьки, що робили, коли за мною ті погані собаки гналися?
— Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.
— А ви, мої ніженьки, що робили?
— Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догнати.
— А ви, мої вушенька, що робили?
— Ми уважно прислухалися, чи не наближаються твої вороги.
— А ти,
