ам собі пан
Я їхав залізницею, третім класом і, як звичайно, у вагоні з написом: «Для некурящих».
Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожніми, щоб вони справді не курили, – це знає кожен, кому траплялося сідати до таких вагонів, сподіваючися заховатися в них од огидної отрути димом з паленого листу. Будь ти дитиною, кашляй від тяжкої хвороби на груди, – все дарма: напуватимуть тебе тією отрутою, сміючися і з твоїх прохань, і з твоїх протестів.
Цього разу трапилося, що в нашому вагоні людей було дуже мало і з них виявився тільки один курій, високий літній селянин у кудлатій капелюсі, з-під якої блищала пара виразних розумних очей. Він їхав з двома своїми товарищами, і з їх розмови я довідався, що цих трьох дядьків уже не вперше посилає сільська громада до міста клопотатися за одну громадську справу. Тепер вони верталися додому і були веселі: справа клалася на добре: от-от уже добудуть свого. Трошки глузуючи, пригадували собі, як сьогодні тупцялись у якійсь губернській писарні та розмовляли з панками. Дядько в капелюсі витяг тим часом з кишені критого кожуха курецьке знадібя та й почав поважно длубатись у кисетині, добуваючи звідти тютюн та натоптуючи його в люльку своїми товстими робочими пальцями. Як він узявся був до сірників, я попрохав його не курити, показавши на напис.
– Хіба? – підвів він голову і глянув за моїм пальцем, читаючи: «Для не-ку-ря-щих». А й справді, що тут не годиться. Вибачайте, не буду: коли тут таке право, щоб не курити, то й не куритиму. Бо, звісно, під яким правом чоловік є, то вже того права й слухайся. От якби тут не було цієї таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не послухався б і нічого б ви зо мною не вдіяли, – казав він, помалу витрушуючи назад у кисет тютюн із люльки.
– Тоді б я нічого вам і не казав, бо й я корився б тоді тому праву.
– Хіба? – спитався він, зашморгнувши зразу кисет і знову, як і перше, підводячи голову. – Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно так буває, щоб люди під право хилилися, а пан – ні. Це вже я вивірив і на оцьому курійстві, бо мені була така притичина.
– А яка ж саме притичина вам була? – запитавсь я, зацікавившись.
– То справді притичина! – засміявся старий сивий дід, товариш мого курія.
– Чудасія! – додав тоненьким голосом другий товариш – худий гостроносий чоловічок, швидкий на рухи. – Я б такого і не вдав, як Данило – не витримався б. Бо це треба як затятися, то вже щоб і не зрухнутися із свого.
– Так, може б, ви й мені розказали про вашу пригоду? – попрохав я Данила.
– А таки й розкажи, Даниле, панові, розкажи! – задріботів тоненько гостроносий, крутнувшись до Данила. – Воно чудне, ну й чудне!
Данило помовчав трошки, всміхаючися з-під рясного темного вуса в невеличку бороду, і загомонів:
– Та що ж там такого?… От собі, звичайно, чоловік щось робить, а тим часом то про те, то про се думає, мізкує. Отак і я… Що так воно дивно на світі: усі люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик – одно життя, а пан – зовсім інше. І шана кожному не однакова: зараз пан увіходить куди, то лакей підбігає й кланяється, і пальто панові скидає, і говорить: «Пожалуйте, пожалуйте!» Ще й двері ширшенько прочиняє, щоб не зачепився, буває, пап; а наш братчик, сіромяга, туди ж поткнися, то зараз: «Ну ти, мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!» І зараз тії двері, хоч би й навстіж зяли, то зачинить… Ну, сказати, лакей, то, звісно, панська помийниця, – яких помий туди влий, такими й смердітиме… така вже в нього душа… так же й інші туди ж…
Чого ж воно так? Невже через гроші? Бо в пана грошей багато: зараз він лакеєві тиць у руку, – він йому й кожушинку скине, і двері прочине… Або хоч от на машині: сідаєш у третій клас, то там на тебе кондухтор нагримає, а іноді й межи плечі наштовхає, а такісінський собі мугиряка, як і наш братчик, тільки що з ґудзиками… А пан за великі гроші сідає до первого класу, то вже він там на кондухтора гримає, а той тільки все – «як завгодно»… Матері його ковінька, як же воно недобре на світі зроблено!…
Ну, та вже, – думка в мене, – нехай собі там хто що хоче, а вже я дознаю, як воно так на світі жити, щоб ніхто тобою не поштурхував, а щоб сам собі пан був!
Їздять пани у первому класі, поїду й я!
Біс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожію. Хазяйствечко в мене хоч там і не велике, та не зовсім і мале, а син у мене один, – роботящий парубяга, – то все воно йому самому припаде… от там хіба ще за дочкою що дам, а більше нікого й нема.
Отак собі надумавіпися, – це було цієї осені, – та й лаштуюсь у дорогу, та й нікому не хвалюсь. У мене в городі було – таки й діло до знайомого чоловіка. Як прийшов той день, – удяг добру чумарчину, узяв карбованців із двадцять грошей та й на станцію вже б то йти. А жінка:
– Що це ти, чоловіче, в дорогу йдеш, а куди й не кажеш? Що воно за мода? Мабуть, уже знову за якимись громадськими ділами? Тільки гроші переводиш.
А
