Високі, просторні покої були не пишні тільки врівні з княжими, а самі по собі були навспряжки дуже гарні! В перших, парадних покоях стіни блищали білими шпалерами з срібними квітками. Ганині покої були обсипані по стінах і по завісах чудовими букетами троянд, ніби недавнечко нарваних у саду. Скрізь по світлицях простяглася довга стежка дорогого килима, закиданого оберемками лелій, фіялок, рож, ніби на грядках. Під оком українки-хазяйки все в покоях заблищало, залисніло, засміялось з усіх боків весело й привітно. І не раз Ганя, сидячи на м’якому кріслі, задивлялась на веселі покої, а Ясь, заклавши руки за спину, закинувши гордо голову, опустивши віка на очі, тихою стопою похожав по покоях. По одній його поставі, по одному лиці можна було бачити неоднаковий вплив несподіваної зміни життя на дві неоднакові вдачі.
Раз якось з пекарні влетіла до покоїв привезена з Нестеринець наймичка і почала розпитувати в Гані про якусь там куховарську справу, держачи чималий горщик в руках. Haймичка весело й голосно щебетала до Гані, як було колись і в Нестеринцях. Голосна луна од її розмови розляглася по світлицях і вразила Ясеве ухо. Він аж почервонів.
— Геть в пекарню! — крикнув він на наймичку. Наймичка злякалась, аж не стямилась, і випустила з переляку великий горщик з рук. Горщик безневинно гепнув на поміст і розлетівся на шматочки.
Вперше зроду заблискотіли якось чудно Ясеві очі. — Геть пішла в пекарню! — крикнув він удруге. Наймичка, призвичаєна в Нестеринцях завжди приходити вранці до пані розпитувати про обід, про страву, невимовне здивувалась і ні в сих ні в тих тихенько почимчикувала до пекарні, зрозумівши свою нову провину, нечувану в Нестеринцях.
— Ганю! — промовив Ясь, зараз тихомирившись, — час нам знати своє місце між людьми, а слугам — свою честь. Тут тобі не Нестеринці! це Кам’яне. А ти теперечки управительша і пані. Нехай наймички не насмілюються з тобою отак балакати і сюди в покої ходити, швендяти тут з горшками. Прибігла, нагуркала, налепетала, ніби в корчмі! І страху немає у подлого народу! Тут ти, Ганю, не дуже балакай з робітницями та наймичками! Найшла гарну компанію! Треба, серце, знати свою честь, шанувати себе, то й тебе люди шануватимуть.
— А хіба ж мене люди не шанують? — промовила Ганя. — А хіба ж тобі в вічі не хвалили мене нестеринські люди?
— Соромилась би ти, Ганю! Які ж люди? мужики!.. Шануватимуть мужики, — то пани не шануватимуть. Годі нам з мужиками куматись! З нас люди сміятимуться… люди кращі… Розумієш, Ганю?
— А колись передніше ж не сміялись. І Хоцінський бачив, як я балакала з наймичками, як я сама часом і обід була варила, та й не сміявся ж!
— То було передніше, колись, — одказав Ясь. Задумалась Ганя, сидячи в кріслі; задумався Ясь, ходячи по покоях. З її думки не сходило Ясеве лице, гнівне, навіть люте, з думки Яся не виходив вид смирної, тихої Гані, балакаючої з наймичками запанібрата. На хвилинку тільки в серце Гані зазирнуло якесь недобре віщування, та й знов окрила його веселість. Бо про що тут було журитись у тому раї! Не раз і не два молоді
