Поза збірками. Богдан-Ігор Антонич

      «Що це є Батьківщина?» — раз питалась Оля,

      а батько радо відповів на це дитині:

      «Знай, Батьківщина — це ріка, що серед поля,

      поза селом, ген, попід лісом, тихо плине,

      це в саді нашому дерева, зілля, квіти,

      це на ланах пшениця золотокоса,

      це той, що віє з піль, пахучий теплий вітер,

      це на левадах скошена трава в покосах,

      це наші всі пісні і молитви щоденні,

      це рідна мова — скарб, якого ти не згубиш,

      це небо, синє вдень, а серед ночі темне,

      це, моя Олю, все, що ти так щиро любиш».

      Втомившись жаром, день

      обличчя сонця вклав

      в дві хмари, як в долоні.

      І сонце нам услід

      з хмар дивиться на світ,

      немов Христос в іконі.

      Муза ударила в груди мене

      гострим, холодним ножем.

      Юність осяяна блиском жене,

      кожним осліплена днем.

      Виє вітрами безмежний пустар,

      безкрай і вічности тінь.

      В творчій гарячці шепочуть уста,

      спалені їддю хотінь.

      Знов під ногами палає земля,

      серце бичем розпече.

      Бачиш: народу твойого цей шлях

      різьбить століття мечем.

      Простору вітер додолу нас гне,

      гордо навпроти ідем.

      Муза ударила в груди мене

      Гострим, блискучим ножем.

      За зорею, що стрілою сяє,

      побреду, неначе тінь.

      Розгорнулась льодовим розмаєм

      синьо-срібна далечінь.

      Зоряна безодня, шлях широкий,

      в темряві загасне спів.

      Тільки місяць — сторож одинокий

      береже моїх слідів.

      Не закопати до могил

      цього, що творче та живе,

      ні Чорний Янгол лопотом зловісних крил

      струни душі не перерве.

      Вже сльози й арфи не потрібні,

      ні плач за днями, що розбилися об скелю.

      Не вішайте на стелю

      прикрас жалоби чорно-срібних.

      Вже не придавить камінь часу

      стихійних мрій, що виросли з землі,

      хоча б гірку отрути чашу

      подали руки злі.

      Ще зацвітуть лани просторії,

      забудемо, що пережили.

      Ще вирівняє Бог могили

      колесами історії.

      Не загнуздати вже живла,

      не вижере пісок очей,

      бо є найвища Влада Влад,

      що присуд ізрече.

      Не випалить сердець посуха

      та не запаморочить сном юрби.

      Не закопати у гроби

      живого духа.

      Зелений бог рослин і звірів

      учить мене пянкої віри,

      релігії ночей весінніх,

      коли прапервні у кипінні,

      у вічній зміні все незмінні.

      (Релігії ночей кипучих,

      коли гримлять рослинні тучі).

      Зелений бог буяння й зросту

      зітре на попіл мої кості,

      щоб виростало, щоб кипіло

      п'янких рослин зелене тіло.

      Хто ти, що клониш чола куряв,

      вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?