Віршова збірка «На селі». Борис Дмитрович Грінченко

      Ти знов защебетала

      У мене під вікном,

      Із вирію вернувшись,

      Клопочешся з гніздом.

      А там же вічне літо

      Цвіте як божий рай, —

      Чого ж вернулась знову

      Ти в мій журливий край?

      — Хоч літо там і сяє,

      Любіше тут мені:

      Така квітчасто-пишна

      Вкраїна по весні.

      Така квітчасто-люба,

      Що й в тім краю-раю

      Все бачу я хатинку,

      Де се гніздечко вю. 

      Блакитними небо сія глибонями,

      Поля попід небом прослались безкрайні;

      Іду я обніжком, — шумлять колосками,

      Шумлять і хвилюють лани урожайні.

      Назад озирнуся, — ген далі високі

      Сіяють-мигочуть блискучі палати,

      І тільки що мріють у балці глибокій

      Убогі, обдерті, похилені хати.

      А передо мною за хвилями хвилі

      Аж ген до крайнеба пливуть без упину,

      Сіяють під сонцем, мов золото, спілі,

      Сіяють і плещуть, де оком не скину.

      Поля мої рідні, найкращії в світі,

      Багаті на силу, на пишную вроду,

      Засіяні хлібом і потом политі,

      Робітницьким потом мойого народу!

      Родючі та щедрі! в позлотисті шати

      Свого хлібороба могли б ви окрити, —

      Чого ж то так часто на йому ті лати,

      Чого ж то в тих хатах голоднії діти?

      Тими колосками, що, повні та спілі,

      Схиляються низько від зерна важкого,

      Кого в ріднім краї годуєте, милі,

      Куди ваша сила зникає, до кого?

      Хвилюються мовчки поля за полями,

      Сіріють у балці убогії хати

      І, високо знявшись, вгорі над хатками

      Блищать і лишають високі палати.

      Неначе і світ такий гарний здається,

      І сонечко з неба блищить,

      І пісня дівочая голосно ллється,

      І весело лист шепотить,

      І дивиться всюди усе так звабливо,