Атож! Ще як я був в третьому класі військової гімназії, мені нависла на очі одна панна, дочка нашого наглядача.
— Певно, була красуня? — обізвалась Люба.
— Була гарна, як намальована, але була старша од мене на десять рік, а може, й більше.
— І вона вам припала до вподоби? — спитала Люба з зачудуванням.
— Ще й як припала! Я й за лекції забув. Покинув вчиться, та все шкрябаю вірші, бо закохавсь напропали. А тато раз якось і нагодивсь в кімнату саме тоді, як я шкрябав про свою любов. Бере й читає голосно: «Она моя, краса природы, совершенство! Я от тебя уж без ума! Кто вырвет деву у меня?»
— І татко, мабуть, вирвав у вас «дєву»? — сказала Таїса Андріївна.
— Видер з рук папір, пошматував на дрібненькі шматочки та й викинув за вікно, потім стулив два пальці докупи, дав мені носатку, та ще й приказав глузуючи: «Оце тобі лобзання! оце тобі «дєва»! Розхапали, мабуть, миші та пацюки мою любов та й порозносили десь по норах.
— Але, мабуть, ви й теперечки складаєте нищечком вірші, коли почали їх писати ще зазелень, ще змалку? — спитала Мелася.
— Не нишком, а таки голосно складаю, бо в одній газеті вони й теперечки друкуються, тільки під чужим йменням. Шукайте, — буде підписано «Безверхий»: ото моє прізвище по поезії.
— Будемо шукать. Цікаво, дуже цікаво! Але навіщо ви добрали собі таке непоетичне потайне прізвище? — спитала цікава Мелася.
— Для штуки. Бо інші добирають вже надто солоденькі потайні прізвища: «Зайвий», «Смуток». А я — нате вам — «Безверхий»! От і це мої вірші, правда, вже давненькі: «Печаль меня томит, душа моя скорбит…» І це мої вірші, що були не дуже давно надруковані: «За окном в тени мелькает русая головка. Ты не спишь, мое мученье, ты не спишь, плутовка! Выходи же мне навстречу: жажду поцелуя!»
Він добре знав, що перед ним сидять такі божі корівки, що пойняли б віри, якби він назвав своїми навіть Пушкінові вірші: через те він і був такий нахабний в брехнях перед дамами.
— Які чудові вірші! — промовила Люба, котра ніякісіньких віршів не читала, навіть і Пушкінових. Не доводилось їй і співать відомого романсу з тими словами, бо вона не мала голосу й не співала.
Михайло Кирикович напиндючивсь, якось наїжачивсь, прочитавши чужі давні вірші, ніби на його й справді найшло натхнення.
— Ви, мабуть, і в газетах пишете? — спиталась Мелася.
— О, ні! борони боже! Поезія, вірші — оце інша річ, — бундючивсь Михайло Кирикович перед паніями.
— От колись з моєї душі вилилось: «Ты знаешь край, где померанец зреет, в саду лимон желтеет круглый год? Туда, туда бы нам умчаться навсегда!» — моловУласевич читаючи гетевські вірші, покладені на музику, мов свої.
«Одже ж цей Уласевич і справді превесела й прецікава людина!» — подумала Мелася й почала зиркати на його веселими очками й залицяться до його. За четвертою потравою Мелася налила собі чарочку вина, підняла вгору й промовила: «За веселого поетичного сусіда
