пустелі, які чекають його на заході.
Пістолет убивці летить крізь тіні, повільно, ніби занурюючись у глибини кривавого моря. Він приземляється на стару рукавичку, розкрита долоня – наче порожня колиска, сухі пальці скрючені, ніби готуються вхопити.
Тонкий промінь місячного світла розтинає переплетені гілки дуба та знаходить пістолет і рукавичку. Руків’я пістолета ще вологе від поту вбивці, і воно зволожує суху шкіру. Зовсім трохи, але все-таки… піт убивці потрапляє на неї й змішується з матеріями, не баченими і не чуваними на опівнічному вітрі. Чари теж летять на цьому вітрі, вони линуть уздовж сухого русла річки невидимо, однак матеріально… і йдуть вони з іншого джерела, яке незабаром розкриється.
Так. Вогнища не палахкотять, не киплять чаклунські котли, але чари є. Це диво, народжене кров’ю. Пальці рукавички, урухомлювані його силою, викривляються й стискаються. Сирий червоний запах висить у повітрі, і рукавичка жадібно чіпляється за нього.
На кілька сотень ярдів вище вздовж сухого русла річки кричить молода жінка. Її рот наповнюється кров’ю, і дрібні червоні бризки вилітають у повітря, коли зі щелепою стикається кулак. Злива ударів звалюється на неї тінями, і тіні важкі від слів. Жінка чує і відчуває їх, і відчуває їхню вагу. Слова й удари сиплються рівними, спокійними порціями, ніби добре відпрацьованими, спрямованими на досягнення певної мети. Невдовзі крики жінки майже перетворюються на умовний рефлекс, бо (багато в чому) так із нею траплялося завжди.
Чоловіки – поліцейські. Жінка – відьма. Чоловіки, звісно, цього не знають. Вони знають лише те, що вона подорожує попутками й опинилася не на тому боці міського кордону після настання темряви. Та ще й жінка не така вже досвідчена відьма. Її чаклунство завжди народжувалося з необхідності й мало досить обережний характер найгіршого штибу. Провадиться воно з використанням кількох нехитрих пристроїв, які вона носить у рюкзаку, і родинного дару, успадкованого від бабусі. Цього тижня її чари були найпростішими: 1) офіціантка забуде принести рахунок, 2) я єдина, хто знає про кімнату 23 в мотелі «Трейдвіндс», і 3) ці поліцейські не побачать мене дорогою… мене взагалі тут немає.
Ясна річ, Чаклунство Номер Три не спрацювало. Шкода! І ось відьма тут, на краю сухого русла річки, за кілька кроків від мосту, яким вона вже ніколи не перейде, і від можливого порятунку, якого їй уже не побачити. Копи майже закінчили з нею. Рюкзачок під її хребтом, і від нього вже не буде користі, як і від дрібного чаклунства, яке в ньому міститься. Але кров ллється – її кров, – а це вже зовсім інша справа… Це диво, про яке вона досі не знала, це чари, до яких вона досі не наважувалася вдаватися через страх перед якоюсь безмірною ганьбою, від котрої застерігала її бабуся.
Звичайно, відьма ніколи не розуміла бабусиних застережень. По-справжньому – ніколи. Якби розуміла… Зараз усе могло бути інакше. За все треба платити, особливо за силу. Але, можливо, розуміння цієї істини стане початком чогось нового для відьми. Бо незабаром усе зміниться, як змінилося для вбивці, який зараз витискає
