такий агресивний? – запитала мене невисока і, на другий погляд, вродлива дівчина м’яким, теплим голосом.
Нахамити їй я не зміг. Відвернувся.
– Мене Варварою звати, – сказала вона ще м’якше.
– Дюша, – сухо вистрілив я.
– Як-як? – розсміялася вона.
– Андрій.
Не знаю, якось вже слиняво звучало оте «Дюша», але інакше мене ніхто не називав. Все життя, з пелюшок, можна сказати, я був Дюшею.
– Йдемо на примирення? – зраділа довготелеса напівлюдина-напівконяка.
– А я з вами і не сварився, – процідив я, внутрішньо погоджуючись, що примирення було б доречним.
– Але все ж таки, – ще раз сказала вона, і я відзначив для себе, що голос її схожий на голос моєї завучки Лесі Миколаївни. Високий та деренчливий.
– Як хочете. Просто я не люблю, коли з мене сміються.
– Ми не з тебе сміялися. Ми просто веселі, – сказав третій хлопець, який до цього часу був зайнятий перебиранням магнітних записів в якійсь пістрявій коробці. – Я Олег.
– Рамзес, – сказав другий.
– Як? – смикнув я губами у недопосмішці.
– Рамзес. Рома. Рамзес – так всі мене називають.
– Люда, – сказала напівконяка.
Це ж треба, чомусь саме Люд я завжди такими і уявляв.
– Дюша, – тихенько промовив я, – тобто Андрій.
– Ну, а на Боба ти не гони, він класний хлопець, – сказала Варвара, від чого Сергій, себто Боб, опустив очі й посміхнувся, як мені здалося, не без долі єхидства, зрозумілого, мабуть, йому одному.
– Вип’єш? – запитав Олег.
– Ні, дякую. Це вбиває.
– Вино? – розсміялася Люда-коняка. – Вино – ні.
В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.
– Твій беж, – простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.
– Угу, – подякував я.
– Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, – сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. – А ти заходь, єслі шо, – звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.
– Угу.
Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.
– Не будь таким серйозним! – почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.
В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», – подумав я, взувся і попрямував до виходу.
– Це кухня! Вихід тут, – заскрипів живий мішок.
Геть розгубився.
– А скільки тобі років? – якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.
– Двадцять шість.
– Г-м, – розгубився я. – Чогось я думав, що на дванадцять менше.
Вона
