розміром із кулак, а траплялись і великі, висотою майже в людський зріст. За допомогою різних приладів ці штампи ставили на верстати, але треба було наперед цю гору розтягти й посортувати. До того ж вони мали поламану конфігурацію, тому переміщати їх із місця на місце виявилося не лише незручно, а й ризиковано: в будь-який момент вони могли впасти, і тоді – бережіть пальці! Проте студентів це не лякало. На першу заробітну плату в 80 рублів плюс 40 стипендії Юрій повіз майбутню дружину Ірину до Ленінграда.
Доводилося будувати навіть власне житло: студенти взяли участь у зведенні нового гуртожитку. У зв’язку з цим Юрій згадує випадок, який чи не вперше змусив його більш серйозно зацікавитись історією, зокрема – її «білими плямами». Правда, термін «білі плями» ввійде в обіг трошки пізніше, в другій половині 80-х років минулого століття, разом із такими поняттями, як «перебудова», «гласність», «масові репресії» чи, скажімо, «прискорення соціально-економічного розвитку».
Одного ранку хтось виклав посеред багнюки будівельного майданчика доріжку з надгробків. Юрій прочитав на них У.С.С. Це були поховання українських січових стрільців. На деяких надгробках, що збереглися, були навіть викарбувані імена захоронених. Враховуючи те, що більшість як студентів, так і будівельників були або львів’янами, або вихідцями з Галичини, знахідка сплюндрованого цвинтаря викликала певне напруження. Всі йшли по багнюці, не сміючи ступити на камені.
У Рівному, де народився і виріс у сім’ї чернігівчан Юрій, про січових стрільців не знали. А коли батьки й знали, то практично не порушували цю тему в розмовах. У ті часи навіть за розмови про січових стрільців могли викликати в КДБ. І якщо не посадити відразу, то як мінімум провести тривалу профілактичну бесіду. Тому знайдене поховання він розцінив як щось дуже святе для львів’ян. Але що саме – так і залишалося загадкою. Навіть подзвонив батькові, аби прояснити для себе ситуацію. Діставши відповідь, зрозумів – дуже мало знає свою історію. Можливо, саме з того самого часу Луценко почав активно та поглиблено цікавитися всім, що стосувалось історії України, особливо – так званої забороненої.
Для цього у Львові було багато можливостей. Студент політехнічного інституту відкрив для себе історика та політика Михайла Грушевського, мислителя та ідеолога українського консерватизму В`ячеслава Липинського, не рекомендованого для читання в радянській Україні раннього Франка. Так само дізнався, що означає трошки неоковирна, але чомусь дуже важлива для галичан абревіатура ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка).
Хоча на той час задовольняння цікавості не носило ніякого політичного характеру. Син не просто переконаного комуніста, а секретаря спочатку Рівненського міськкому, а потім – обкому КПРС, не міг стояти зовсім осторонь від політики, але так само йому не спадало на думку декларувати якісь яскраво виражені антикомуністичні погляди. Правда, він, як і решта грамотних людей, не міг не розуміти, що
