так легко померти, як тобі здається? Зараз доб'ю снопа і прийду.
– Недарма тобі пупа підтято до ложки! – вихопився Лук'ян на братів непоспіх.
– До чого-до чого?!
– До тієї щербатої ложки, з якої ти й нині їси.
– А тобі ж до чого? – поцікавився Данько.
– Мені? Коли хочеш знати, до молитовника!
– Я ж то думаю, чому ти в нас така бозя! – розсміявся Данько. Вибравшись зі снопів, він затримав Лук'яна на ґанку.
– Це й усе, що вони збиралися нам сказати перед смертю?
– А що, хіба тобі не цікаво, чому ти такий живеш на світі?
– Який? Ну ж бо, ну, я хочу почути…
І дав «бозі» гарного запотиличника. На ґанку виник шпаркий бій, що скінчився миром, як завше. Але ж смерть не могла чекати, і коли обидва зайшли до хати в синівській покорі та печалі, то в них уже не було матері, лише кіт грався долі червоним клубочком, котив його лапами, наче жаринку, вибрав собі час для забавки.
Матері не люблять, щоб діти бачили, як вони вмирають. Тільки совісно стало обом за свою бійку на ґанку. Хлопці й раніше полюбляли почубитися ні за що, але материн макогін мирив їх в одну хвилю, тепер він висітиме на шворці біля мисника, навіть якщо вони й убиватимуть один одного на смерть. Уже заради того одного їй належало б жити. В кожній хаті має бути свій миротворець.
Тільки запалили свічку під образами, як прилетів батько на її смерть і накрив їй білим рушником очі, бо ж самі вони не здогадалися б те зробити. Батька задушено в глиняниках за панський скарб, який дістався йому, коли розбирали пана. Задушено посторонком. Одні твердять, що скарб він віддав своїм убивцям, їх навіть називали поіменно, нібито вони відразу після того забагатіли, інші ж і досі шукають той скарб у глиняниках у ніч на Івана Купала. «Най шукають», – говорила на те стара Соколючка синам. Батька ховали без них, вони тоді обидва були в солдатах на австрійському фронті, то тепер і батькові поставили свічку перед його богом Миколаєм-чудотворцем. Запаливши її, Данько стояв перед нею як укопаний.
– Даремно вбили Миколая Соколюка. Не було ніякого скарбу…
– Ні, Даньку, не даремно… Скарб був. Але його заклято. Заклято, щоб не дістався нікому. Ще тоді, як убили батька.
– Лук'яню, братику, чого ж ти мовчиш? – кинувся до нього Данько.
– Я поклявся не чіпати… їм поклявся, – показав на небіжчицю.
– Що??? – схопив його за груди Данько.
Лук'янові потерпло в ступнях, наче він стояв на мурашнику.
– Відчепись!.. Уже бачу в твоїх очах убивцю…
– А що я останні жили висотую з себе – цього ти не бачиш?..
Щось гупнуло в комині. То міг нагадати про себе домовик. Узимку він гріється там на перекладині, звісивши босі замохнатілі ноги. Неодмінно босі, аби міг нечутно ступати по своїх володіннях. Тепер таких сінешніх коминів не ставлять, будують комини з лежаками, і домовики, ці добрі духи, оселяються там неохоче. Тому щастя в нових оселях ще менше,
