прийняли дівчину, як належить. Згадували про її жабеня, котре вона, хазяйнуючи тут, ненароком, звичайно, принесла з водою, воно ще довгенько жило в діжечці, й не могли пригадати, де поділося…
Наймитування Даринки почалося з того, що Данько, почуваючи свою зверхність, одразу ж загадав їй багато роботи, а сам тим часом почав лаштуватися на храмове свято, яке гучно справляють тут побіля дзвіниці. Відчинив скриню, дістав із неї жовті хромові чоботи, новенькі, один раз лише взувані, старовинний верхній одяг – батькову спадщину, і без усякого сорому почав перевдягатися перед нею. А тим мав нагадати Даринці, що вона тут наймичка, а не дівчина, якої варто соромитися. Лук'ян саме наглянцьовував шматинкою свої старенькі ялові чоботи й згоряв від сорому через таку свавільність брата. Ніби роблячи виклик Данькові, він узяв свіжу сорочку й демонстративно вийшов переодягатись у комору. Данько засміявся на те й умисне спустив спідні штани, не ховаючи непристойного тіла.
– Тьфу!.. – сплюнула Даринка й прожогом кинулась із хати.
Коли Лук'ян повернувся з комори, то не застав дівчини й гнівно напустився на брата, який усе ще стояв посередині хати в спідній білизні, але вже в чистій, а стару мав під ногами.
– Ех і скотина ти, Даньку! А ще й на храмове збираєшся.
– Ти мене хочеш учити? – обурено постукав себе Данько у волохаті груди. – Ах ти ж, кучерява сліпота! – і дав Лук'янові доброго ляща.
Той не поступився, ляснув Данька по стриженій шиї, і тут зчинився короткий, але нестримний бій, після якого Данько опинився в скрині сторч головою, а Лук'ян кулею вискочив у сіни без окулярів. Сталося все це так блискавично, що обидва брати розсміялися, не затаївши один проти одного ніякої злоби.
Даринка ж гадала, що то вони насміхаються з неї, і ще гірше заплакала в хліві, зіпершись на стовп для упряжі. Шлеї пахли кінським потом і ще чимось неприємним, може, кінськими мозолями-кривавицями, і Даринці чомусь пригадалася її Капітанка, пригадалося дитинство, приємною казкою пробігли нічліги, пригадався Данько, який тоді був чи не найдобріший для Даринки, з-поміж усіх чубатих задавакуватих парубків він один тоді не глузував з неї. А тепер його не впізнати, від чого ж то воно так? Втерла сльозу і, сповнена гніву, рішуче пішла до хати. В якусь мить зібрала своє манаття до торбини і сказала їм:
– Будьте ви прокляті, аби я вам слугувала!
Лук'ян кинувся до неї, благав, тримав за руки – він один знає, як осточортіла йому ця хата, а Данько ще вагався, нахмурив брови, та, чуючи благання брата, прояснів і собі підійшов до Даринки. Підійшов і остовпів. Він ще ніколи не дивився на неї так зблизька. В очах аж палахкотіло синє полум'я, кожне ластовиннячко на вродливому, злегка кирпатому носику ніби тремтіло, надаючи всьому обличчю дивовижної привабливості, верхня губа з пушком надималася од гніву і була ніжна, гладенька, пругка. Сказав щиро:
– Даринко, даруй мені, їй-право, я зовсім забув, що ти в хаті. Я звик, що ми самі…
Лук'ян досить
