не той дідо.
А тут долі сходами якраз іде цар, що убраний уже в царський одяг. Юра вигукнув:
– Дивіться! То він узяв од мене коня! Я його впізнав!
Тоді взяли Юру, завели у світлицю. Цар його добре пригостив і наказав своїм помічникам, аби одягли хлопця у багатий одяг. Юра став – немов молодий принц. І цар йому каже:
– За такого витязя я одразу віддав би дочку, та, на жаль, не маю.
– Не біда, – відповідає хлопець, – я маю добру дівчину.
І він привів дочку лісника.
Цар їм справив велике весілля.
Юра послав по своїх батьків, і почали жити усі разом.
А цар не мав наслідника і передав державу Юрі. Тут скінчилася й війна, бо вороги не сміли мати діло з молодим царем.
Про вояка Вандруга
Один хлопець ріс без батька й матері. Був круглий сирота. Тому він мусив жити у чужих людей, служити у ґаздів. Та якось там дочувся, що леґенів вербують до війська – беруть нараз на дванадцять років. Хлопець не радився нічого – пішов до вербувальників.
– Як пишешся?
– Вандруг…
То була вся бесіда. Його перебрали у вояцький одяг, і став воякувати. Вислужив правдиво вісім років, лишалися чотири. Одного разу ціле військо вивели на плац і красненько вишикували перед генералом. А той проголосив:
– Наша республіка доводить до відома всіх, що потребує витязя. Хто би у нас знайшовся такий, аби пішов у чужу державу і дістав там образик королівської дочки? То дуже красна дівчина, лише її нікому не показують. Хто добуде образик принцеси, той одержить триста тисяч срібних. Та якщо хтось візьметься за діло і повернеться ні з чим – відповідає головою. Наказ видав од такого дня генерал Вацлав Кимир.
Вояки красно вислухали все, що він говорив, але ніхто не піднімає руку. Вандруг зміркував: «Я бідняк і триста тисяч срібних мені не заробити за ціле життя. Хоч якийсь час поживу по-панськи. А якщо потому розстріляють – все одно за мною не поплаче ні нянько, ні мати». І приголосився:
– Я принесу з чужої держави образик принцеси!
А не встиг він опустити свою праву руку, як його взяли до канцелярії. Проплатили двісті тисяч срібних, а сто лишили на той день, коли принесе образик. Нараз відправили в дорогу.
Ге-гей, не так то було скоро, як я розповідаю, бо в ті часи машини не ходили, хіба трапився десь віз. Але Вандруг дістався, нарешті, у чужу державу. Прийшов собі просто до столиці, де жила принцеса. А то було дуже красне місто і в ньому стояла не якась корчма, а великий ресторан. Вандруг собі каже:
– Зайду я поїсти. А може, там знайду і якесь щастя.
Але там народу – як десь на торговиці. Ніде і присісти. Роздивився, а в самому закутку гоститься сім хлопців і всі рівнісінькі на зріст. Став біля тих хлопців і дивується, які вони рівні. Тоді один підвівся, підійшов до Вандруга і каже:
– Я бачу, вояку, що тобі щось треба.
– Ой, треба би, треба, – відповів наш хлопець. – Але то велика річ, якби
