око.
Так усе й зробили. Чують – загримів підземний поїзд. Увійшла принцеса, а за нею – капітан. Почали пригощатися. Вандруг позирає одним оком і не надивується: він зроду не бачив такої краси. А офіцер каже:
– Слухай, моя красуне. Я би тебе дуже попросив, щоб ми в хижці погасили світло.
– Такого не буде! – відказує принцеса. – Якщо ти такий смілий, то прийди опівночі в палац, на найвищий поверх.
– Боже мій небесний, та як зайти в королівський двір, коли там стоїть стража!
– То не моє діло. Коли ти – капітан…
– Добре, добре. А якби зайшов, то як мені дістатися до найвищого поверху?
– Спущу тобі мотуз! – засміялася принцеса. Вандруг дуже пильно слухає розмову і стукає пальцем у чоло.
Коли пішли з хатки, він повернувся в ресторан, до розбійників. Старший нараз прискочив до нього і питає, що бачив, що чув. Вандруг оповів. На те розбійник йому каже:
– Якщо не пошкодуєш іще тисячу срібних, то сам зможеш піти до принцеси.
– Але на те треба якийсь спосіб.
– Слухай сюди, вояку. Серед міста стоїть одна церква, на якій є головний годинник. Він світиться й опівночі. Підійди до сторожа-годинникаря, дай тисячу срібних і попроси перевести стрілку годиною назад. А сам точно в північ піди під палац.
Все так і було. Капітан поглянув на годинника і зайшов у ресторан. А Вандруг – з ресторану. Тихенько перескочив королівський мур і бачить, що з палацу спустили довгий мотуз. Він помалу вибрався до найвищого поверху. А принцеса думала, що то – капітан. Вона й не посвітила.
Раз у дворі зчинився якийсь гамір. Вандруг здогадався: спіймали капітана, бо даремно ходив під палацом, чекаючи мотуз. А принцеса нічого не знала.
Тільки тут помалу розвидняється, а Вандругу видноти не треба. Знову скинув через вікно мотуз і спустився вниз. Потім перескочив королівський мур та й пішов у місто.
Принцеса добре виспалася, встала. Дивиться – лежить вояцький ґудзик, але він явно не такий, як у капітана. Дивується: хто був коло неї?
Одяглася у простеньке плаття, опустила на обличчя сітку і вийшла за браму. А ґудзика мала у руці. Вона легко відшукала Вандруга, бо він був не в тутешньому вояцькому одязі. Помітила, що на його блузі одного ґудзика нема.
– Чи це не твій ґудзик? – відкрила долоню.
– Мій, – відповів Вандруг і впізнав принцесу.
Тоді вона каже:
– Чекай мене тут. Я повернуся у палац – візьму гроші, а тоді поїдемо у твою державу.
Вандруг відказав:
– Вертатися – недобра ознака. Та й не треба, бо в мене є гроші.
Приїхали у його державу, зайшли в перше місто. Там принцесу за тисячу срібних раз-два змалювали. І вона лишилася чекати на одній квартирі, а вояк вернувся в полк. Він передав образик принцеси і просить решту нагороди – ще сто тисяч срібних. Офіцерам не дуже вже хочеться давати такі гроші. Вони дивляться на нього й посмішкуються. А Вандруг доводить:
– Видите, які ви
