піднімає вгору, набирає великої гордості. Тут заграла музика. Вони один за одним заклацали шпорами, чекаючи, кого з них красуня візьме танцювати. Але вона сказала:
– Панове, будьте добрі, дайте мені дорогу.
Офіцери нараз розступилися, а принцеса почала шукати свого чоловіка. Знайшла його у закутку, та взяла під руку, повела до танцю. І так воно виказалося, що принцеса більше нічия – лише його, Вандруга. Панове офіцери поопускали вуха.
Другого дня Вандруг і принцеса вернулися в те місто, де збудували собі дім. А з майором пішло і те військо, яке було під його рукою. Казка каже, що той сирота став потому самим генералом. А казка не бреше.
Два отамани
За лісом-трилісом, за глибокою водою жив собі такий чоловік, який робив з дерева граблі, лопати, на базарі їх продавав, а за вторговані гроші хліб купував та й трьох синів годував, бо жінка його вмерла. Поки хлопці були малі, а він молодий, то й не кликав нікого собі в поміч: сам давав ради. Але як занедужав, скликав до себе синів і каже їм:
– Таке, діти. Поки міг, заробляв на хліб я своєю працею, а тепер не можу вже. Йдіть у світи, може, де навчитеся ремесла, або освіту здобудете і зможете себе прогодувати.
– Добре, – кажуть ті, зібралися та й ідуть.
Вийшли далеко за село. Дивляться: розбігаються у різні боки три дороги, а між ними росте старезний дуб.
Каже старший:
– Посидимо тут, браття, трохи та й будемо розходитися: кожен своєю стежкою. Ачерез три роки на цьому місці здибаємося і вернемося разом додому.
Та й запхав за кору маленький ножик.
– Як заржавіє він з тупого боку, значить з найстаршим братом біда, на середині – з середульшим, а з гострого – наймолодшого треба рятувати.
Подали собі руки, попрощалися і розійшлися. Через три роки сходяться всі три брати коло дуба. Пополуднували, наговорилися та й подалися додому. Тато скликав сусідів, влаштував гостину. Частуються аж до вечора. Як порозходилися гості, чоловік питає синів:
– Були ви в далеких світах, рад би я знати, чи не пропали вам ці три роки марно.
– Ні, тату, – каже найстарший, – не пропали. Я вивчився на коваля. Вмію і коня підкувати, і обруч на бочку зробити.
– Це добре. У селі такого чоловіка треба.
– А я, – хвалиться середульший, – вивчився на столяра. Вмію і вікна робити, і двері.
– І це непогано, – тато йому, – зі столярки також є до хати добрий прибуток.
А наймолодший сидить, навіть губами не ворухне. Каже йому тато:
– Ну, а ти, Омельку, навчився чогось чи ні? Чого не кажеш?
– Вивчився, – каже той, – але на такого, що й страшно вимовити.
– Та кажи вже, аби ми знали, – підкинули слово брати.
– На опришка.
Тато посмутнів, задумався, а відтак і каже:
– То така справа, сину. Якщо ти на опришка вчився, то чого тобі тут сидіти. Іди до лісу, а додому
