подарунки священикам, бо мене сусіда на базарі чекає.
Дивиться декан, що жінка уже взлостилася не на жарт, а чого саме, зрозуміти не може.
– Жінко добра, – каже, – сина в мене нема. Але то, видно, якийсь пройдисвіт тут був. Він не лише тебе обдурив, але й мене обвів навколо пальця.
Поговорили трохи, побідкалися та й розійшлися: декан – до покою, а жінка – додому, плачучи. А тим часом Омелько уже дійшов до лісу. Приносить отаманові шапки. Той подивився і каже:
– Гаразд. Приніс ти такі дванадцять шапок, які я хотів. Але скажи, як ти їх купував. Чи за тобою весь базар не біг?
І друга хлопцева розповідь сподобалась отаманові.
– Іди вечеряй. Рано маю тобі ще одну роботу. Як виконаєш її – знак тому, що ти вартуватимеш бути у нашому товаристві.
Дочекався Омелько і третього дня. Зранку приходить старий отаман, дає йому латку мануфактури й посилає до міста, але до іншого, де його ще не знають.
– Отакого сукна, – каже, – маєш принести мені на дванадцять плащів.
Пішов Омелько до міста, ходить там по крамницях, скрізь приміряє мануфактуру до тієї латки, що йому отаман дав – одна затемна, друга в іншу складку. Десь перед полуднем на краю міста натрапив на маленький склепок, питає склепаря, чи немає сукна у нього на плащі.
– Та чого нема? – каже той, – а якого треба?
Омелько показує латку. Склепар пішов до комори й приносить цілий сувій.
– Тут, – каже, – є якраз на дванадцять плащів. Можеш собі брати.
– Най буде. Ви загорніть цю мануфактуру в клуночок, аби добре було нести, а я піду знайду тата на ярмарку. Він прийде і заплатить гроші, бо так ми з ним домовилися.
Склепар зробив так, як Омелько хотів, сів і чекає. А хлопець тим часом пішов до міста, здибав бідного чоловіка, що замітав дорогу, привітався з ним і каже:
– Чого ти не наймеш собі когось на поміч, аби легше було робити?
А той відповідає:
– Я найняв би, коби мав чим заплатити.
– Коли хочеш бути багатий, лишай мітлу і ходи зі мною.
І розповів йому, як шукав у місті сукна, як згодив його в одного склепаря, тепер лише треба те сукно забрати.
– А що я можу тобі допомогти? – допитується чоловік.
– Ти переберешся на єпископа, – каже Омелько, – ходитимеш собі по склепі й що тебе склепар не спитає, аби відповідав: «Угу», поки я не відійду далеко, а відтак і сам тікай. За це я заплачу тобі великі гроші.
– Добре, – погодився той.
Повів Омелько чоловіка до цирульні, там його підстригли, підголили, купив йому єпископську одіж, дав грошей. Приходять вони до склепу, хлопець і каже.
– Оце мій тато. Вони будуть вам платити за мануфактуру, – а сам клунок на плечі й пішов.
Чекає склепар, що єпископ зараз витягне гроші, годину, дві, а той усе походжає собі по склепі, роздивляється, тож не сміє склепар його питати. Коли це під вечір каже:
– Може, ви, ваша святість, у нас заночуєте?
– Угу, – відповідає
