на вуличку – пустився за ними. Так дійшов до їхнього помешкання. Відчиняє одні двері – нема нікого, відчиняє другі – а там самі офіцери грають у карти. Якийсь один уздрів генерала, кинув карти, виструнчився, решта офіцерів зробили те саме. Омелько каже:
– Вільно, грайте, та й я сяду з вами.
Скинув шинелю, підсів до гурту, грає та слухає, що вони між собою говорять. Один каже, що одержав від мами листа, другий хвалиться, що був на здибанці з дівчиною і хоче з нею женитися. Згодом обізвався третій:
– Чув я, братці, що завтра на ліс збирають таку облаву, якої ще світ не видів: вояки добре озброєні, будуть перекопувати попід кожним деревом, попід кожним кущем – шукатимуть розбійників. Такий наказ мають від царя.
Вислухав це Омелько, пограв ще трохи в карти, а як офіцери збиралися на обід, обкрутився там поза доми, приходить до лісу, й відразу до отамана:
– Чув я, – каже, – що на завтра вояки готуються робити на ліс облаву. Перекопуватимуть попід кожним кущем, під кожним деревом.
– Овва, – той йому, – це вже погано. Від такої облави ми не заховаємося.
– А що робити?
Каже старий отаман:
– Тут недалеко є величезне дуплаве дерево. Винесіть мене, опустіть у дупло, то я, може, так виховаюся, бо ходити вже не годен. А ти збирай ватагу, веди за село, поміж скали. Туди вояки повертати не будуть.
Зібрав Омелько хлопців, оповів їм що й до чого. Висадили вони старого отамана на дерево, опустили в дупло, а самі пішли за село, поміж скали та й визирають, чи будуть вояки йти до лісу, чи ні. Як прийшла та година, дивляться: з міста марширують вояки двома рядами – всі озброєні, з рискалями. Обійшли навколо ліс і йдуть плече в плече в середину, а заодно копають під кожним кущем, попід кожним деревом. Ніяка звірина від них не може заховатися, не те, що ватага розбійників. Так ті вояки йшли цілий день. Під вечір зійшлися усі посеред лісу, коло дуплавого дерева й хочуть уже вертатися назад до міста, бо нічого не знайшли. Коли це один молодий вояк грався ножиком, постукав по дереву й каже:
– Це не просте дерево, хлопці. Тут має щось бути.
– Нічо там нема. Чого ти пхаєш свого носа, як не розумієшся, – накинулися на нього вояки. – А як маєш охоту, бери пилу та й пиляй.
– Чого ви мені не вірите? – каже, – я ж чую, що це дерево не пусте.
Узяв хлопець пилу, стяв дерево – якраз старому отаманові нижче п'ят.
– Ану, – кличе вояків, – поможіть штовхнути цей стовбур.
Вперлися ті плечима: дерево впало, а з нього викотився старий отаман. Вояки прискочили до нього.
– О-о-о, то це ми через тебе нині так мучилися, – б'ють розбійника, аж з нього тріски летять.
А один тримав у руках розпечений дріт. Як ударив ним старого отамана по очах – той відразу осліп. Але вздріли офіцери, що посеред лісу якийсь шум, крик, прибігли, відігнали вояків, та й стали допитувати розбійника. Той в усьому й признається.
Дивляться офіцери, що старий отаман багато знає, посилають гінця до царя,
