було так назвати, було мало схожим на обличчя людини. Кожне нове обмороження глибоко вгризалося в нього, і кожне з них залишило коростявий шар на ще не загоєному шрамові, що утворився раніше. Ця висохла шорстка поверхня криваво-чорного кольору була покраяна страшними тріщинами, через які проглядала червона жива плоть. Його шкіряна одіж була брудна і подрана, а хутро з одного боку – підпалене, що свідчило про ночівлю біля вогню.
Малюк мовчки вказав на те місце, де з потьмянілої на сонці шкіри одягу були вирізані смужки. Видно було, що їх вирізали по черзі, одну за одною. То була ознака того, що незнайомець голодував.
– Ти… ти хто? – повільно спитав Малюк, чітко вимовляючи слова.
Чоловік ніяк не прореагував.
– Звідки ти прийшов?
– «А янкі пливуть на кораблі-і-і!» – почулася у відповідь рулада, проспівана слабким тремтячим голосом.
– Ага, напевне цей тип спустився сюди по річці, – припустив Малюк, струсонувши незнайомця, сподіваючись добитися від нього більш зв'язної розповіді.
Але натомість прибулець заверещав і вхопився рукою за бік, скривившись від болю. Потім він поволі підвівся і важко сперся об стіл.
– Вона розсміялася мені в лице… її очі палали ненавистю… і вона не схотіла йти…
Голос незнайомця ослаб і замовк. Постоявши ще якусь мить, він знову почав повільно осідати на стілець. Але не встиг – Малюк-маламут міцно вхопив його за зап'ястя і вигукнув:
– Хто?! Хто не схотів іти?!
– Та вона, Унга. Вона розсміялася і вдарила мене, ну… от. А потім…
– Що – потім?
– Ну, а потім…
– Що – потім, питаю?!
– Потім він лежав непорушно в снігу, довго лежав. Він там і досі лежить – у снігу…
Товариші безпомічно перезирнулися.
– Хто лежить у снігу?
– Та вона ж, Унга. Поглянула на мене з ненавистю в очах, а потім…
– Ну, і що потім?
– А потім вона взяла ножа, і – раз, два… але вона була дуже слаба. Я йшов дуже повільно. А в тих місцях стільки золота, стільки золота…
– Де Унга? – Наскільки міг Малюк зрозуміти, вона, мабуть, помирала десь неподалік від хижки, можливо, за милю, не більше. Щосили струсонувши прибульця, він питав його знову і знову: – Де Унга? Хто така Унга?
– Вона… вона в снігу.
– Ну, продовжуй! Продовжуй, кажу тобі! – вигукнув Малюк, немилосердно стискаючи прибульця за кисть.
– Я теж… лежатиму в снігу… але мені спочатку… треба борг віддати. Я був винен багато грошей… багато грошей… маю віддати борг… – Белькотіння перервалося, і незнайомець понишпорив у кисеті, а потім підтягнув до себе мішок з оленячої шкіри. – Хочу сплатити борг, п'ять фунтів золота… пай… Малюку… маламуту… – Голова незнайомця знесилено впала на стіл, і Малюк уже не зміг змусити його підняти її.
– Ага, це – Одіссей, –
